Мирослава сиділа біля вікна у своїй біло-рожевій кімнаті, і сльози самі котилися по щоках. Зазвичай тут їй було спокійно: м’який плед, світлі меблі, лампа біля ліжка, фіранки, які вона вибирала разом із дідусем. Але сьогодні навіть улюблена кімната здавалася чужою й холодною.
За шибкою шаленіла хуртовина. Вітер жбурляв у вікна колючий сніг, гнав тротуаром рідкісних перехожих, змушував їх пригинатися й ховати обличчя в коміри. Люди поспішали додому, до світла й тепла, а Мирослава дивилася на них і думала, що вони можуть просто йти. Куди захочуть. Без допомоги, без чужих поглядів, без незручних пауз.
Добре, що дідуся не було вдома. Він би злякався, почав би розпитувати, а вона зараз не змогла б пояснити, чому один короткий вечір перекреслив усі її обережні надії. Усередині все ніби розсипалося на гострі уламки, і кожен ранив сильніше за попередній…
Багато років тому в цьому домі вже лунав схвильований дівочий голос. Тоді Мар’яна влетіла до вітальні розпашіла, сяйлива, ніби принесла не новину, а ціле свято.
— Мамо, тату, я виходжу заміж!
Лариса завмерла з чашкою в руках. Павло підвів голову від паперів і спершу навіть усміхнувся, вирішивши, що донька жартує. Але Мар’яна стояла надто серйозна.
— Ти це зараз про що? — обережно спитав батько.
— Про весілля. Його звати Малік. Він навчається з нами на факультеті. Тільки не починайте одразу охати. Він із далекої країни, і після диплома ми поїдемо до нього. Там буде весілля за їхніми звичаями. У його батьків великий дім і родинна справа в невеликому місті.
Павло насупився.
— А ти там ким будеш? Однією з кількох дружин?
— Тату! Він сказав, що в їхній родині такого немає.
— А чужі порядки тебе не лякають? — тихо спитала Лариса. — Ти опинишся сама, далеко від нас. Заміж виходять не лише за людину, а й за її дім, її рідню, її правила. А хвороби, до яких ти не звикла? А якщо знадобиться допомога, хто буде поруч?
Мар’яна втомлено зітхнула.
— Не треба страшних історій. Я знаю пари, які живуть щасливо. Я кохаю Маліка, і це моє рішення…
