Батьки ще намагалися говорити з донькою спокійно. Питали, де молоді житимуть до від’їзду, на що розраховують, як Мар’яна уявляє собі побут у чужій родині. Вона відповідала швидко, ніби заздалегідь приготувала всі доводи.
— Спочатку зіграємо весілля тут, щоб ви були поруч. Потім знімемо квартиру й спокійно довчимося. Після захисту поїдемо.
— Живіть у нас, — запропонувала Лариса. — Дім великий, місця вистачить.
— Ні, мамо. Ми хочемо окремо.
За два місяці в ресторані зібралися родичі, подруги Мар’яни й знайомі родини. Наречена сяяла, не помічаючи тривоги в очах матері й напруженого мовчання батька. Малік тримався ввічливо, усміхався, говорив м’яко, але рідним Мар’яни він однаково здавався людиною з зовсім іншого світу. Не поганою — просто незрозумілою.
З боку нареченого прийшли лише двоє його приятелів. Павло намагався бути привітним, Лариса усміхалася, хоча серце в неї раз у раз болісно стискалося. Їй хотілося вірити доньці. Але що гучніше лунала музика, то важче ставало на душі.
Після університету Мар’яна поїхала з чоловіком. Згодом вона надіслала фотографії з другого весілля. На знімках вона знову була в білій сукні й фаті, і Лариса несподівано розплакалася з полегшення. Тільки наречений був в урочистому світлому вбранні й незвичному головному уборі, а гостей довкола виявилося так багато, ніби святкувала вся округа…
