Перші місяці Мар’яна телефонувала часто. По відеозв’язку вона сміялася, показувала подвір’я, просторі кімнати, яскраві тканини, незнайомі страви. Лариса вловлювала кожну дрібницю: чи не втомлені очі, чи не тремтить голос, чи не ховає донька щось за усмішкою. Павло слухав мовчки, але після розмов подовгу сидів біля вікна.
Поступово в розповідях Мар’яни з’явилися тривожні нотки. Вона казала, що сама на вулицю майже не виходить: небезпечно, приїжджих жінок іноді викрадають заради викупу. Скаржилася, що світло й вода можуть зникнути на кілька годин. Сміялася, що вчиться готувати місцеві страви, хоча виходить не завжди. Потім зізналася: Малік не хоче, щоб вона працювала.
— Він каже, дружині краще бути вдома, — сказала вона й відвела погляд від камери.
— А ти сама чого хочеш? — спитала Лариса.
— Не знаю. Звикаю.
Іншим разом Мар’яна сказала, що сумує за живими квітами. Там, де вона жила, квіти майже не дарували, у крамницях стояли переважно штучні. Ця дрібниця особливо вразила Ларису.
А одного разу донька промовила зовсім тихо:
— Мамо, ти, мабуть, мала рацію. Тут Малік інший. Удома він слухається батьків у всьому, а від мене чекає цілковитої згоди. І ще… не всюди, але кілька дружин у родині тут усе ж буває. І дітей усі хочуть якнайбільше…
