Дивно, але найбільше мене лякало, як легко цю історію могли б звести до одного слова — зрада. Від чужого жалю мені не стало б легше, а від самої себе я давно не могла домогтися навіть цього. Мені й без того було гидко від власної слабкості. Іноді здавалося, ніби світ улаштований із якоюсь жорстокою насмішкою: поки ти щосили збираєш життя в охайну картинку, воно неодмінно рветься там, де найменше чекаєш.
Мені тридцять. Із чоловіком ми разом десять років, у нас двоє дітей. Заміж я виходила з любові, без розрахунку, без сумнівів, із тим наївним відчуттям, що знайшла свою людину назавжди. Він був першим чоловіком у моєму житті й єдиним — до цієї осені. Ще кілька років тому, почувши, що я здатна на зраду, я б розсміялася й сказала, що такого не станеться за жодних обставин. Я була впевнена в собі до дурості.
Я взагалі звикла робити все «як треба». Навчання — відмінно, диплом — із відзнакою, робота — пристойна, сім’я — з коханим, діти — бажані. Ми обоє виросли не в розкошах, тому з перших років шлюбу тягнулися до свого кута: відкладали, рахували кожну вільну суму, мріяли про дім, де нарешті все буде нашим. Потім народилася перша дитина, і щастя спершу здавалося таким повним, що в ньому навіть утома губилася. Хоча втома була страшенна: безсонні ночі, тривожне немовля, замкнена в чотирьох стінах я, розпатлана, змучена, з нервами, натягнутими до дзвону.
Згодом дитина підросла, мене покликали назад на роботу, і життя знову ніби ввійшло в колію. Ми заробляли, відкладали, купили машину, ділянку, почали будувати дім, який у розмовах називали майбутнім. Потім з’явився другий малюк. Чоловік сяяв, знайомі вітали, подруги зітхали, що в нас усе так ладно й правильно. Збоку й справді було чому позаздрити: сім’я, діти, плани, будівництво, рух уперед. Тільки це був один, парадний бік мого життя… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
