Тарас зателефонував саме в ту мить, коли Марина намагалася водночас застебнути синові комірець, притиснути плечем телефон і не розлити холодну каву. Після нічної зміни у скронях ніби перекочувалися важкі камінці, і голос чоловіка вдарив по них різко, безжально.
— Тоді сама з’їзди й забери цю кляту коробку, — кинув він, навіть не сказавши «привіт». — Я не в місті. Бригада теж на виїзді, телефони в усіх мовчать. Посилка прийшла, вона мені потрібна. Ти мені дружина чи випадкова квартирантка?
Марина подивилася на чашку, на ґудзик, що ніяк не хотів заходити в петлю, на Левка, який уже підстрибував біля дверей із рюкзаком. Відповісти спокійно вдалося не одразу.
— Я, між іншим, теж працюю, Тарасе. Як я її отримаю? Там напевно документи потрібні.
Вона й сама почула, як слабко прозвучало це заперечення. У їхніх розмовах Тарас завжди займав більше місця: голосніше говорив, швидше дратувався, упевненіше ставив крапку. Марина ж частіше рахувала, скільки хвилин лишилося до виходу і скільки сил знадобиться, щоб не зірватися при дитині.
— Код надішлю. У пошті сповіщення подивишся. Мені ніколи пояснювати, у нас обладнання валиться, строки горять.
— А додому ти коли збираєшся?
— Як вийде. Затримаюся.
— У тебе колись вийде жити не у відрядженнях?
Фраза вирвалася втомлено, без надії на відповідь. У їхньому домі такі запитання давно не шукали правди, вони просто падали на підлогу й лежали між ними, мов уламки.
— Я гроші заробляю, — сухо сказав Тарас і обірвав зв’язок.
Він завжди вимовляв цю фразу так, ніби вона закривала будь-яку тему: втому Марини, самотність Левка, порожні вечори, в які вечеря холола на плиті, а телефон чоловіка лежав поза зоною доступу. У цих словах не було ні турботи, ні виправдання — лише залізна заслінка, яку він опускав між собою і домом.
Марина ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, слухаючи короткі гудки. Потім на екрані спливло повідомлення: набір літер і цифр, посилання на маловідому службу доставки, пункт видачі на околиці, у складському кварталі. Ні імені відправника, ні ваги, ні опису, лише сухий код, ніби їй належало не отримати посилку, а пройти в чиїсь чужі таємні двері.
Вона збільшила адресу на карті. Маршрут витягнувся через пів міста, пересадка, промзона, пішки вздовж складів. Тарас навіть не спитав, після якої зміни вона повернулася і чи має сили стояти в автобусах. Він просто кинув у її ранок чужий тягар, як кидають ключі на стіл.
Щось неприємне ворухнулося під ребрами. Не страх, ще ні. Радше глухе відторгнення, ніби її змусили підняти із землі чужу промоклу річ і притиснути до себе…
