Оксана вийшла з пологового будинку із сином, але в машині для неї не залишилося місця — там уже сиділа рідня свекрухи

— Негайно стягни з себе це розтягнуте ганчір’я. Камера вже налаштовується, стиліст чекає в коридорі, а ти сидиш на ліжку з таким виглядом, ніби прийшла просити милостиню на паперті, — Світлана Аркадіївна увірвалася до лікарняної палати, мов циклон, увінчаний вежею зі свіжоукладеного волосся.

На свекрусі мерехтів піджак із тканини, підозріло схожої на оббивку дорогого, але вкрай несмаковитого дивана, а на шиї теліпалося намисто завбільшки з перепелині яйця. Оксана спокійно застебнула ґудзик на своєму м’якому, зручному кардигані, змахнула невидиму порошинку з рукава й подивилася на родичку поглядом, яким зазвичай оцінюють прострочені продукти в супермаркеті.

— Світлано Аркадіївно, двері з того боку. Вийдіть, постукайте й бажано заблукайте дорогою назад. Я вдягнена, малюк готовий, і ніхто не буде мастити мені обличчя штукатуркою заради ваших сторіс.

— Ти не розумієш! — кричала свекруха, розмахуючи телефоном так енергійно, що намисто забарабанило по її грудях. — Бірґіт уже в мережі. Вона чекає на пряму трансляцію. Ми маємо показати рівень. Роман унизу з оператором. Він найняв скрипалів. А ти хочеш вийти до преси в цьому бабському балахоні?

— До преси? — усміхнулася Оксана, обережно поправляючи мереживний куточок конверта з дрімаючим сином. — До двох роззяв біля аптечного кіоску й двірника з мітлою?

Свекруха аж задихнулася від обурення. Її щоки набули відтінку переспілого помідора. Вона спробувала ступити вперед, щоб силоміць накинути на невістку принесене щось, розшите стразами. Та Оксана просто підняла руку. Один короткий, жорсткий жест.

— Крок назад, або я виходжу через чорний хід, сідаю у звичайну машину й просто зараз їду до своїх батьків. А ви зі скрипалями водитимете хороводи навколо порожньої каталки. Обирайте.

Свекруха шумно втягнула повітря, скривила губи в подобі усмішки й вискочила в коридор. Оксана глибоко вдихнула. Останні дев’ять місяців перетворили її життя на нескінченну низькобюджетну виставу, режисеркою якої виступала свекруха. А головним актором — чоловік Роман.

Цей шлюб починався цілком звичайно, але невдовзі з’ясувалася неприємна деталь. Уся родина Романа існувала винятково заради віртуальних оплесків. Вони не жили, а позували. Квартира, машина, одяг — усе трималося на хисткому фундаменті мікропозик і кредитних карток.

Роман міг тиждень харчуватися найдешевшими макаронами без масла, змушуючи Оксану заощаджувати на шампуні, але водночас гордо крокував торговельним центром у кросівках за астрономічну суму, куплених під шалені відсотки.