Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

Коли Олену вивели із сільського клубу, довкола дзенькали порожні склянки, хтось навмисне голосно сміявся. Вона тримала біля грудей штучні ромашки, уникаючи дивитися на тих, хто зібрався біля ґанку. На білій тканині сукні дощ лишав сірі цяточки. Сукня з районного прокату, яку Оксана веліла підігнати за один вечір, так і залишилася завеликою й висіла на плечах. Увесь ранок мачуха твердила, що такій нареченій нічого гидувати чужим.

Наречений стояв перед нею — той самий злиденний лісник, як називали його в Озерному Логу. Високий, неголений, із мокрим темним волоссям, що прилипло до чола. Плями смоли вкривали робочу куртку, під нею виднілася вицвіла сорочка; один черевик був стягнутий мотузкою замість шнурка. Ані усмішки, ані поклону. Він дивився Олені у вічі з такою увагою, наче батько, мачуха й десяток націлених телефонів були десь далеко.

— Наречений на місці! Лено, стань ближче, — оголосила Юлія. — Треба встигнути зняти вас удвох, поки дощ не змив його вроду.

Натовп озвався сміхом. Олена пошукала очима батька. Павло Гончар стояв біля дверей, заклавши зчеплені руки за спину, й розглядав мокрі сходинки. За його костюм можна було купити всю цю залу; стомлене сіре обличчя не пасувало до дорогого вбрання.

— Люди чекають, — сказала Оксана, поправляючи перлову брошку. — Сама довела сім’ю до такого, тепер не затримуй.

— Я нікому не брехала.

— І без брехні можна осоромити сім’ю. Ти це зробила своєю поведінкою.

Юлія підняла телефон, обираючи ракурс.

— Вікторе, підхопи дружину! Наречену через поріг на руках переносять.

— Вона не річ.

Він навіть не ворухнувся. Сміх ущухав поступово: кілька людей іще хихотіли, не збагнувши, чому решта замовкла.

— Міркувати тебе не наймали, — процідила Оксана, примружившись.

— Мене ніхто й не наймав.

Відповідь прозвучала рівно. Ні сором’язливості сільської людини, ні п’яного виклику. Тут Олена вперше роздивилася його руки: бруд, що в’ївся в долоні, дрібні порізи на пальцях — і охайні короткі нігті. На зап’ясті біліла смуга, залишена годинником. Самого годинника не було.

Слідом із клубу вийшла Світлана Романівна, сільська реєстраторка. Папку вона притискала до грудей.

— Усе вже підписано, свідоцтво ви отримали. Решту питань вирішуйте вдома.

— Ви самі цього хотіли? — Віктор повернувся до Олени. — Чи погодилися, бо перед вами зачинили всі двері?

— А тобі яка різниця? — пирхнула Юлія. — Дружину дали з пристойної сім’ї, подякуй.

— Питання було не до тебе.

У долоню Олени вп’явся край латунного човника. Маленький, зігрітий пальцями, він уже лишив на шкірі червоний слід. З маминих речей узяти із собою їй дозволили лише його.

— Я дала згоду, — промовила вона. — Батько віддав перевагу своєму прізвищу, а не мені. Але я не дозволю їм потім розповідати, ніби мене до столу притягли силоміць.

Павло нарешті підвів голову.

— Лено…

— Тату, зараз не треба.

Віктор кивнув, наче більше пояснень йому не було потрібно. Юлія спустилася на сходинку й мало не тицьнула камерою йому в обличчя.

— Помилуйтеся! Спадкоємиця Гончарів і нічліжник із занедбаної лісопильні. Чудові молодята!

Він відвернувся від об’єктива. Олена ступила між ним і сестрою.

— Припини знімати.

— Уже заступаєшся?

— Він не зробив мені нічого лихого.

— Ще встигне.

— А ви вже зробили.

Телефон у руці Юлії опустився. Оксана від злості зблідла.

До клубу підкотив старий автобус; двигун змовк, двері нікого не випустили. Крізь мокре скло Олена розгледіла на останньому сидінні чоловіка в темному пальті: він розмовляв телефоном. Віктор кинув погляд у його бік, чоловік ледь схилив голову. Цей короткий обмін вона помітила.

— Ви знайомі?

— Зараз мені ясно одне: залишати вас тут не можна.

Знявши куртку, він укрив нею її плечі. Від тканини війнуло димом і сосновою корою, а ще дорогим тютюном — дивний запах для одягу селищного злидаря.

Потім Віктор узяв її на руки. Юлін наказ і чужі камери тут були ні до чого: у білої туфлі відламався підбор, а попереду лежала глибока багнюка. Він поніс Олену до лісової дороги. Вона обхопила його за шию, тримаючись, і тихо запитала:

— То хто ж ви?