Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

Напередодні о пів на шосту ранку її розбудили рипучі мостини другого поверху. Будинку Гончарів на околиці Кленовця було майже 100 років. Різьблені лиштви потребували фарби, зимовий сад пропускав воду, а ліпнина в їдальні трималася на чесному слові. Оксана, однак, охоче розповідала гостям про губернаторів і промисловців, яких приймали в цих стінах.

У день важливого візиту вона незмінно замовляла квіти, закривала портьєрами тріщини й веліла Олені начищати срібло: нехай блиск затулить порожні рахунки. Сьогодні чекали на Миколу Ткача. Столичного інвестора — так представляла його Юлія.

Олена спустилася на кухню. Кухарка лежала хвора, покоївку Оксана відпустила після прохання виплатити затриману зарплату. Замість допомоги на столі чекав список із 37 доручень: скатертини випрасувати, пироги забрати, келихи перелічити, гостьову кімнату підготувати, старі фотографії прибрати. До столу без запрошення не виходити.

Поставивши чайник, Олена вийняла з шухляди човник. Він цілком уміщався в долоні, важкий, наче маленька праска. На латунному боці ще можна було розібрати: «Кленовецький льонокомбінат № 17». Раніше ця річ стояла на письмовому столі Клавдії Гончар.

— У нашому ремеслі нитка сама знайде шлях, — казала мама. — Аби тільки чужі руки не затягнули її надто туго.

Мати померла після нетривалої хвороби, коли Олені було чотирнадцять. Через рік у будинку оселилася Оксана; ще через рік Олена вже звикла питати дозволу навіть перед тим, як відчинити вікно.

— Знову ця залізяка?

Мачуха увійшла в шовковому халаті. Без макіяжу обличчя не молодшало — лише ставало жорсткішим.

— Я витирала шухляду.

— Прибери її сьогодні з очей. Ще вирішить Микола, що ми старим мотлохом торгуємо.

— Вона лишилася від мами.

— Для пам’яті можна знайти місце далі від цукру.

Олена опустила човник до кишені фартуха.

— Через десять хвилин подам сніданок.

— Через п’ять. Павло всю ніч не склепив очей.

— Комбінат?

Оксана зупинилася.

— Тебе ніхто не просив розпитувати.

— Я займаюся рахунками. Банк учора надіслав вимогу.

— Переписувати цифри між таблицями — ще не означає керувати підприємством.

Олена не відповіла. Останні три роки вона вела переговори з постачальниками льону, розраховувала зміни, шукала кошти на зарплати. Батько ставив підписи, Оксана приймала гостей. Самій Олені в платіжних відомостях відводили посаду помічниці діловода.

Вона наливала каву, коли з’явився неголений Павло із синім банківським конвертом.

— Микола приїде? Це точно? — звернувся він до дружини.

— Юлії щойно прийшло повідомлення: він уже на трасі.

— До п’ятниці треба закрити кредитну лінію. Інакше банк заблокує розрахунковий рахунок.

— Отже, сьогодні усміхайся. Ткач давно придивляється до виробництва в області. Стане родичем — не дозволить нам піти на дно.

Павло перевів погляд на дочку.

— Про банк нікому не кажи.

— Ваших справ я не обговорюю.

— Наших, Олено. Ти ж теж Гончар.

Чому про прізвище згадували лише тоді, коли їй доручали берегти чужі таємниці? Вона стримала й це запитання.

До полудня столи накрили білими скатертинами, у зимовому саду засвітилися гірлянди, біля каміна виставили фотографії комбінату, зроблені за Клавдії. Будинок змінився. Лише один знімок Оксана наказала прибрати: колишня господиня біля верстата, поруч робітники. Його Олена віднесла до себе.

За Миколою Ткачем водій відчинив дверцята чорної машини з темними вікнами. Коли автомобіль від’їжджав, Олена помітила на склі невелику наліпку прокату.

Гостеві личило темне пальто поверх білої сорочки. На зап’ясті виблискував важкий браслет годинника, спокійна усмішка доповнювала доглянуту вроду — таку, у яку встигають повірити ще до першого слова.

Юлія не поспішаючи зійшла зі сходів, дозволяючи роздивитися сукню.

— Дочекалися! Ще трохи — і відправили б по вас пошуковий вертоліт.

— Заради вас я готовий був сам сісти у дворі.

Оксана засміялася надто голосно.

Пальта гостей приймала Олена; вона ж розносила келихи й наглядала, щоб батько не захопився випивкою. Поки Павло говорив про підприємство, Микола майже не дивився на Юлію, зате до Олени обернувся двічі. Коли вона замінювала графин, він запитав:

— Ви працюєте на комбінаті?

— Із паперами часом допомагає, — випередила її Оксана.

— Учора помилку в собівартості виявила, — несподівано вставив Павло. — Чималу суму нам зберегла.

Олена помітила серветку, стиснуту в руці мачухи.

— Виходить, найважливіша людина тут із тацею? — усміхнувся Микола.

— Найважливіша людина за цим столом — Юлія, моя дочка.

— Я лише хотів похвалити.

— Олена не любить, коли на неї дивляться, — сказала Юлія. — Правда ж, сестричко?