Життя без прикрас
У річці Андрій помітив жінку. Вона пливла за водою, і він не одразу повірив тому, що бачив.
— Жінка?.. Гей, прокиньтеся! Ви мене чуєте?
Відповіді не було. Андрій витяг її з води.
— Андрію! Поглянь, що мені трапилося! — покликала Поліна.
Брат знову намагався привести незнайомку до тями. Поліна підійшла до нього.
— Звідки вона тут? Ти її знайшов? Вона що, мертва?
— Поки жива. Дихає ледве-ледве, а сама крижана. Понесу її додому.
— Додому? Ти при своєму розумі? Ми гадки не маємо, хто вона така! Ще клопоту з нею наберемося.
— Забери мої речі й рибу, яку я сьогодні наловив. Мені всього одразу не донести.
— Та послухай же ти! Якщо з нею щось станеться в нас, на кого все звалять? На бідняків, як завжди. Хай залишається тут, її хтось знайде.
— А раптом ніхто не прийде? Ти після цього спокійно заснеш — знаючи, що ми покинули її на березі? Я не зможу.
— А мені це спати не завадить. Не наша це справа, Андрію.
— Поки вона жива, я її не покину. Бери рибу й ходімо за мною. Поквапся!
Віктор вважав себе нарешті вільним. Більше не доведеться терпіти ні докорів, ні невдоволеного обличчя, ні нескінченних повчань. Коли коханка відповіла на дзвінок, він заговорив із нею зовсім інакше:
— Кохана!
— Я із самого ранку чекаю! Ну, розповідай, чим усе скінчилося?
— Скінчилося тим, що нам більше ніхто не завадить. Я все зробив. Вона більше не поткнеться в наше життя, обіцяю.
— Ти не відступив? Справді? Я вже боялася, що знову передумаєш. Раніше ж так і було, Вікторе.
— Досить із мене її. Тепер житимемо разом, відкрито, без жодних хованок.
— Мине пара тижнів, і про неї забудуть. А я посяду її місце в домі. Воно буде моїм, цілком моїм.
— І ми будемо поруч. Давно вже час було так жити.
Віктор побачив перехожу в знайомому капелюсі й замовк.
— Вікторе? Ти мене чуєш? Чому не відповідаєш?
— Я знаю цей капелюх… Ні, не може бути. Тільки не вона.
— Ти про кого? Що там сталося? Та відповідай же, ти мене лякаєш!
— Я на власні очі бачив: її віднесло течією, вона потонула. Вона не може зараз іти дорогою, наче нічого не сталося!
Капелюх опинився у Віктора. Дівчина, у якої він його забрав, обурилася:
— Ви завжди так робите? Підходите й відбираєте чуже? Це мій капелюх!
— Де ти його взяла? Тільки не надумай запевняти, що він твій.
— Тепер мій. Плив собі річкою, а я підібрала. Що з води дістала, те мені й належить.
— А власницю ти бачила? Відповідай чесно.
— Кого?
— Як кого? Жінку, яка носила цей капелюх!
— Нікого я не зустрічала. Сам капелюх за водою плив, більше нічого.
— Згадай добре. На березі, далі за течією, не лежала жінка?
— Скільки разів повторювати? Не бачила я її! Якби вона потрапила мені на очі, я б одразу побігла кликати на допомогу.
Віктор дав Поліні гроші.
— Забудь і про цей капелюх, і про все, що було біля річки.
— І все це за мокрий капелюх? Видно, власниця ним дорожить.
— За запитання я не платив. Менше патякай — гарніша будеш.
— Зачекайте! А якщо мені все-таки трапиться ця жінка? Кого тоді кликати?
Віктор залишив їй візитівку.
— Знайдеш живу чи мертву — спершу повідом мені. Це ти маєш запам’ятати.
— Зрозуміла, не турбуйтеся.
Поліна не могла надивуватися платі.
— Оце так, скільки грошей… — сказала Поліна. — За мокрий капелюх! А я ще вмовляла брата покинути ту жінку.
Софія влаштовувала іграшкове чаювання.
— Чай будеш? Звісно, будеш. Що тобі дати — ложечку чи виделку? Виделку.
Наталія тим часом марно намагалася додзвонитися до Віктора.
— Ну візьми ж слухавку, прошу тебе… Відповідай!
— Тітко, сідай до нас! У мене тут чаювання.
— І чим мене пригостять? Май на увазі, я згодна лише на найвишуканіший чай.
— Полуницями з шоколадом. Мама таке любить.
— Он як!
— А чому вона не йде?
— Мабуть, іще зайнята. У твоєї мами ж завжди тисяча справ.
— А раптом вона затримається й не встигне прочитати мені улюблену казку?
— Тоді почитаю я. Чи тобі зі мною вже не подобається?
— Подобається, тітко. Ти гарно читаєш.
— Яка ж ти мила, Софіє. Я ще малою мріяла, що в мене буде така донечка.
— А чому в тебе її немає?
— Усе найгарніше спершу дістається твоїй мамі. Так було ще в дитинстві: усе забирала собі. Ну та нехай. Із мене вийшла б чудова мама. Про твою зачіску я дбала б щодня, водила б тебе в кіно, а вечорами ти слухала б, як я читаю тобі казки.
— Ти була б гарною мамою.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.