У двері подзвонили тоді, коли в квартирі ще пахло воском від поминальної свічки й холодною гречкою, якої ніхто так і не торкнувся.
Марія сиділа на кухні в старому халаті чоловіка, накинутому поверх своєї чорної водолазки, і тримала обома руками чашку з чаєм. Чай давно вистиг. На поверхні плавала тонка райдужна плівка, але вона все одно притискала чашку до грудей, ніби це було єдине тепле, що лишилося в домі після похорону Олександра.
Дзвінок повторився. Довгий, наполегливий, наче людина за дверима не сумнівалася, що їй відчинять.
— Мамо, я подивлюся, — сказала Анна з кімнати.
Голос у доньки був захриплий. За останні чотири дні вона майже не плакала при людях, лише ходила бліда, із закушеною губою, роздавала тарілки, приймала співчуття, записувала телефони, а вночі Марія чула за стіною короткі, злі схлипування в подушку.
— Не треба, — Марія насилу підвелася.
Коліна відразу озвалися слабкістю. Усе тіло було ватяне, ніби її за ці дні вивернули навиворіт, витрусили й забули зібрати назад. Вона пройшла коридором, де на стіні ще висіла куртка Олександра. Темно-синя, зі стертим коміром. Він одягнув її вранці того дня, коли йому стало зле біля ліфта. Сусід Віктор потім розповідав, як Олександр раптом схопився за груди, осів на сходинки й спробував щось сказати, але тільки хрипко вдихнув.
У вічко Марія побачила двох жінок. Одна — літня, сухорлява, з гострим підборіддям і дорогим темним платком. Друга — молодша за Марію років на десять, з акуратною укладкою, у світлому пальті, надто ошатному для під’їзду з облізлими стінами.
Марія відчинила.
Літня жінка відразу оглянула її з таким виразом, ніби прийшла не до чужої квартири, а з перевіркою.
— Ви Марія Коваленко?
— Так.
— Я Світлана Іванівна. Мати Олександра.
Марія мовчки подивилася на неї.
Десь за спиною Анна вийшла з кімнати й завмерла в отворі дверей. На її обличчі спершу майнуло здивування, потім тривога.
— У Сашка мати померла до нашого весілля, — тихо сказала Марія.
Жінка стиснула губи.
— Це він вам так казав.
У під’їзді рипнули двері ліфта, хтось кашлянув, прошаркав повз. Марія й далі трималася за дверну ручку, пальці німіли.
— Вибачте, зараз не час для… — почала вона.
— Саме час, — перебила Світлана Іванівна. — На похорон ми не потрапили. Дізналися запізно. Але тепер мені треба забрати те, що належить родині.
Молода жінка поруч із нею опустила очі, але не пішла.
— Якій родині? — спитала Анна хрипко.
Світлана Іванівна подивилася на неї з холодною цікавістю.
— А ти, значить, Анна.
Марія раптом відчула, що в коридорі стало нічим дихати.
— Ідіть, — сказала вона. — Будь ласка.
— Ми підемо, — кивнула Світлана Іванівна. — Але ненадовго. У мене є документи. І не тільки в мене.
Вона дістала з сумки складений аркуш і простягнула Марії. Та не взяла.
Тоді літня жінка розгорнула його сама.
У верхній частині була копія свідоцтва про народження. Марія побачила ім’я: Павло Олександрович. Дата народження — рівно на рік пізніше за Анну. У графі батько стояло:
