Ярина вкотре натиснула на значок пошти й завмерла, чекаючи, коли її старенький телефон зволить відгукнутися. По розбитому склу розходилося тонке павутиння тріщин, екран мерехтів каламутно, із затримкою, ніби кожен дотик вимагав від нього останніх сил. Спершу з’явилося біле поле, потім застосунок неохоче поповз угору й знову завмер посеред завантаження.
Вона прикрила очі й повільно видихнула. Це вже стало частиною ранкового ритуалу: натиснути, почекати, перезапустити, знову чекати, зробити вигляд, що все нормально. Телефон давно тримався на чесному слові. Він вимикався на морозі, грівся від простих повідомлень, а фотографії на ньому виходили мутними, ніби крізь запітніле скло. Іноді Ярина заздалегідь перепрошувала колег за те, що може випасти з листування, і щоразу почувалася так, ніби виправдовується не за техніку, а за власну незібраність.
Іноді Ярина ловила себе на смішному страху: вийти з дому й залишитися без зв’язку саме тоді, коли треба терміново відповісти на робочий лист або прийняти важливий дзвінок. Вона вже носила із собою зарядку, як ліки, хоча розуміла, що річ не в батареї. Річ просто відпрацювала все, що могла, і щодня нагадувала їй про це.
Гроші в родині на новий апарат були. Принаймні Тарас зовсім недавно без особливих мук купив собі новенький смартфон і тепер носив його в руках так дбайливо, ніби це була не річ, а знак особистої перемоги. Він милувався екраном за сніданком, перевіряв камеру, показував Ярині нові функції й щоразу ніби не помічав, як вона кладе поруч свій пошарпаний телефон. Ця мовчазна невідповідність ранила сильніше за пряму відмову: для себе в нього завжди знаходилося розумне пояснення, для неї — лише прохання зачекати.
Щойно вона сама заводила мову про покупку, чоловік миттю ставав практичним.
— Ярино, ну потерпи ще трохи, — казав він м’яким голосом, від якого заперечувати чомусь ставало ніяково. — Зараз не найкращий час. Ми ж ванну збиралися приводити до ладу.
Ванну збиралися приводити до ладу давно. За цей час біля раковини відвалився шматок плитки, змішувач почав тонко посвистувати ночами, а розмова про ремонт перетворилася на зручну відмовку на всі випадки життя. Ярина намагалася не дратуватися. Їй не хотілося виглядати людиною, яка вимагає подарунків і не вміє чекати. Вона усміхалася, кивала, ховала образу й знову клала до сумки телефон, який міг померти будь-якої миті.
Особливо неприємним було не саме очікування, а те, як легко її прохання ставало чимось другорядним. Тарас міг годинами вибирати собі чохол, порівнювати камери, розповідати про процесор, але варто було Ярині заговорити про власний телефон, його обличчя набувало виразу втомленого господаря сімейного бюджету. У такі хвилини вона почувалася не дружиною, а людиною, яка має заздалегідь виправдатися за будь-яке бажання.
Але за тиждень до її тридцятип’ятиріччя Тарас раптом змінився. То загадково усміхався, то клав телефон екраном донизу, то різко замовкав, коли дружина з’являлася в кімнаті. Іноді він дивився на неї з таким вдоволеним виглядом, ніби заздалегідь смакував ефект від майбутнього сюрпризу.
— Ти навіть уявити не можеш, що я вигадав, — заявив він одного ранку, розмішуючи цукор у чашці. — Це буде не просто подарунок. Це буде подія.
Ярина усміхнулася обережно. За сім років шлюбу вона вже знала: сюрпризи Тараса частіше тішили самого Тараса, ніж того, кому призначалися. Він любив розіграші, несподівані «оригінальні» рішення й моменти, коли всі дивляться тільки на нього. Але цього разу в його поведінці було щось особливо впевнене. Він ніби справді готував річ, про яку вона давно просила.
Напередодні він ніби між іншим спитав:
— А ти сама чого хочеш на день народження?
— Нічого такого, — відповіла Ярина, хоча серце одразу тьохнуло.
Вона помовчала, провела пальцем по краю горнятка й усе ж наважилася.
— Хіба що телефон. Мій уже зовсім не тягне. Сьогодні лист відкривала майже п’ять хвилин.
— Телефон? — Тарас протягнув слово й примружився з вдоволеною усмішкою. — Ясно. Взято до уваги.
Ця його усмішка змусила Ярину повірити. Може, нарешті він почув? Не відмахнувся, не перевів розмову на ремонт, не вирішив, що її бажання не варте уваги.
Вона відразу наказала собі не мріяти надто сильно. Але надія вже встигла пустити коріння. Ярина навіть упіймала себе на тому, що перестала злитися на завислий екран: раптом лишилося потерпіти зовсім трохи, лише до святкового вечора.
Вона не стала розвивати тему, боячись злякати зароджену впевненість. Тільки ввечері, вже прибираючи чашки, спіймала себе на тому, що усміхається порожній раковині. Уперше за довгий час очікування свята перестало бути просто обов’язком господині й стало чимось особистим, майже трепетним.
Після візиту Оксани Степанівни ця надія стала міцнішою. Свекруха з’явилася вдень, оголосивши, що забігла «дорогою», хоча Ярина чудово знала: жодна її дорога через їхній дім не пролягала. Вона все одно поставила чайник, дістала сирну запіканку, спечену ввечері, і запросила гостю на кухню.
Оксана Степанівна зняла рукавички, розгладила рукав пальта й сіла за стіл із виглядом жінки, яка знає важливу таємницю й ледве стримується, щоб не показати свою зверхність.
— Мій Тарасик із дитинства був фантазером, — сказала вона, куштуючи запіканку. — Такий сюрприз тобі вигадав, що ти, може, й слова не відразу знайдеш.
— Сподіваюся, він не збирається вистрибувати з торта, — спробувала пожартувати Ярина.
Свекруха скривила губи. Гумор їй не припав до смаку.
— Зараз жінки все на жарти переводять, — повчально мовила вона. — А подарунок чоловіка треба приймати з вдячністю. Раніше сам жест цінували. А тепер усім тільки подавай дорогу техніку.
Ярина відчула, як до обличчя приливає жар. Оксана Степанівна вміла говорити ніби про життя взагалі, але влучати точно в найболючіше місце. Її зауваження ніколи не виглядали прямим нападом, однак після них Ярина завжди почувалася винною.
— Я не мала на увазі нічого такого, — почала вона.
— Та не виправдовуйся, — свекруха махнула рукою, ніби великодушно пробачала їй маленьку провину. — Я ж просто кажу. Син у мене вигадник. Любить дивувати.
Вона глянула так багатозначно, що Ярині стало не по собі. Але майже відразу вона смикнула себе подумки. Напевно, сама себе накручує. Напевно, просто надто хоче повірити, що цього разу все буде по-справжньому…
