У 1987 році з однієї старої ферми зникли три доярки. Тоді їхнє зникнення швидко списали на добровільний від’їзд, і ніхто по-справжньому не став шукати жінок. Лише через багато років, коли новий господар вирішив розібрати стару бетонну підлогу в корівнику, правда піднялася назовні разом із пилом та уламками.
Осінь того року прийшла рано. Ночі вже тягнули холодом, земля пахла сирістю, а вранці над полями стояв важкий туман. У дальньому корівнику вечірнє доїння, як завжди, закінчилося ближче до восьмої. Три жінки вийшли із задушливого приміщення, застебнули куртки вище й пішли через поле стежкою, яку знали з дитинства.
До села залишалося зовсім небагато. Спершу треба було пройти вздовж паркану, потім перетнути низину біля канави, далі — звернути до городів, де в цей час уже темніли вікна. Вони ходили так роками й могли б знайти дорогу навіть у повній темряві. Але саме того вечора жодна з них до дому не дісталася.
Жінок звали Віра, Ніна та Галина.
Вірі було сорок два роки. Старшою її вважали не тому, що вона обіймала якусь посаду, а тому, що поруч із нею інші мимоволі трималися впевненіше. На фермі Віра провела майже все життя: ще дівчиськом бігала допомагати матері, а потім сама залишилася працювати там само. Долоні в неї були міцні, сухі, з тріщинками — такі бувають у людей, які роками тримають у руках важку роботу.
У Віри була звичка, з якої багато хто підсміювався, але без злоби. Вона розмовляла з коровами так, ніби перед нею були не тварини, а давні знайомі. Могла під час доїння розповісти, хто в селі зібрався одружуватися, у кого народилася дитина, коли обіцяли перші заморозки. Якщо хтось жартував над нею, Віра тільки усміхалася й відповідала, що корови іноді слухають уважніше за людей.
Удома на неї чекали чоловік і двоє дорослих синів. Віра часто мріяла вголос, що колись у неї з’являться онуки, і вона сидітиме біля вікна, перебиратиме клубки й в’язатиме їм теплі шкарпетки. Того вечора сини накрили вечерю заздалегідь, але мати так і не увійшла до хати.
Ніні виповнилося тридцять вісім. Вона була тихою, на перший погляд непомітною жінкою. Таких людей часто не помічають, доки одного дня не розуміють: саме на них трималися порядок, чесність і спокій. За п’ятнадцять років Ніна жодного разу не запізнилася на доїння. Жодного разу не переплутала записи. Жодного разу не пішла, доки не закінчила все до останньої дрібниці.
Вона відповідала за облік молока. Простий зошит у клітинку, рівні рядки, дати, цифри, короткі помітки — усе було записано її охайним почерком. Кожен літр, кожна здача, кожна нестача проходили через її руки. Доньку Ніна ростила сама: чоловік колись поїхав шукати заробіток у далекому місті й більше не повернувся…
