Дівчинці було дванадцять. Того вечора вона сиділа біля вікна й чекала, коли на дорозі з’явиться знайома постать матері. Спершу просто чекала, потім почала прислухатися до кожного звуку за вікном, а згодом уже не могла відвести очей від темряви. Ніч густішала, і в цій темряві не було ні кроку, ні голосу, ні відповіді.
Галині було двадцять дев’ять. Вона була наймолодшою з трьох — швидкою, дзвінкою, помітною. Її сміх чули через два двори, а довга коса постійно вибивалася з-під хустки, хоч як міцно вона її зав’язувала. Галина мріяла колись пожити у великому місті. Не назавжди — просто побачити, як буває інакше.
З кожної виплати вона відкладала потроху. У селі її вважали надто різкою: Галина могла заперечити начальству, могла заступитися за іншого, могла сказати вголос те, що решта воліла проковтнути. Вона не вміла мовчати, якщо відчувала несправедливість.
Вранці жінок почали шукати рідні. Потім долучилися сусіди. До полудня тривога розповзлася по всьому селу: три дорослі жінки не повернулися додому після вечірньої зміни.
Люди побігли до дальнього корівника. Усередині все виглядало так, ніби робота зупинилася на звичному місці. Відра стояли там, де їх залишали після доїння. Корови неспокійно мукали, били копитами, частина тварин залишилася недоєною. Робочих курток на цвяхах не було — отже, жінки вдягнулися й вийшли.
Тільки куди вони могли піти?
Пояснення з’явилося майже одразу. Надто легко й надто впевнено.
Керівник господарства, Віктор Орлов, вийшов до людей і сказав без запинки: жінки поїхали. Усі троє. У місто, на заробітки. Часи непрості, люди кидають село, шукають, де краще. Нічого дивного, за його словами, у цьому не було.
Орлову було трохи за п’ятдесят. Крупний, широкоплечий, із важким поглядом і голосом, після якого співрозмовники зазвичай замовкали. Господарством він керував багато років. Його ніби й поважали, але страх перед ним був сильніший за повагу.
Він міг дістати будівельні матеріали, допомогти з паливом, влаштувати чийогось сина на роботу чи навчання, вирішити питання з паперами. У селі така людина стояла майже над усіма. Тому, коли Орлов заявив, що жінки самі поїхали, багато хто не повірив, але сперечатися вголос не наважився.
Родичі намагалися добитися хоч якихось подробиць. Коли вони поїхали? З ким? Чому не взяли речі? Чому не попередили сім’ї? Як Ніна могла покинути дванадцятирічну доньку?
