Орлов тільки знизував плечима. Казав, що дорослі люди самі розпоряджаються своїм життям. Може, домовилися заздалегідь. Може, вночі зупинили попутну машину. Він, мовляв, керівник господарства, а не сторож при кожній жінці.
Місцеві служителі порядку прийняли його версію майже без перевірки. Заяви оформили, але справжніх пошуків не почалося. Корівник уважно не оглядали, робітників до ладу не опитували, слідів ніхто не шукав. У паперах з’явився холодний рядок: жінки покинули місце проживання за власним бажанням.
Так зникнення трьох живих людей перетворилося на кілька аркушів у тонкій папці.
Але з першого ж дня ця версія виглядала чужою й неправдоподібною.
Віра не залишила б чоловіка, синів і ферму, де минуло все її життя. Вона не зникла б уночі, не сказавши ні слова.
Ніна не покинула б дитину біля вікна. Жінка, яка за п’ятнадцять років жодного разу не порушила порядок, не могла піти без пояснення.
Галина справді мріяла про місто, але вона збирала гроші, будувала плани, говорила про майбутнє. Вона була сміливою, іноді різкою, але не безрозсудною.
Три жінки, три характери, три різні життя. І всі троє ніби одного вечора вирішили перекреслити минуле — без документів, без речей, без прощання.
У селі шепотілися. Але шепіт швидко стихає, якщо поруч є людина, яка звикла, щоб її боялися.
Минув тиждень. Потім місяць. Потім другий. На ферму взяли нових робітниць. Корівник знову зажив звичним життям: по підлозі стукали чоботи, дзвеніли відра, тягнуло парою від тварин, хтось лаявся, хтось сміявся.
Саме того тижня, коли зникли Віра, Ніна та Галина, у дальньому корівнику раптом вирішили ремонтувати підлогу. Орлов сам розпорядився залити свіжим розчином одну ділянку. Пояснив буденно: старий бетон пішов тріщинами, тварини можуть пошкодити ноги.
Ніхто сперечатися не став. Якщо треба ремонтувати — отже, треба.
Доньку Ніни невдовзі забрала до себе бабуся. Дівчинка щодня бігала на пошту й питала, чи немає листа від мами. Листів не було. Жодного.
Віра не написала чоловікові. Ніна — доньці. Галина — сестрі…
