Того вечора Микита проводжав Аліну додому після випускного. День видався особливий, гомінкий, сповнений привітань, квітів, фотографій і розмов про майбутнє, але тепер усе це лишилося позаду. Вони йшли поруч притихлою вулицею, і здавалося, ніби весь світ нарешті перестав квапитися. Молоді люди сміялися, перебивали одне одного, згадували кумедні моменти зі шкільного життя й знову поверталися до тієї самої теми — як зовсім скоро поїдуть вступати до великого міста.
Для них це місто було не просто точкою на мапі. Воно здавалося дверима в нове життя. Там не буде постійних батьківських зауважень, звичних заборон, суворих поглядів і нескінченних порад про те, як правильно жити. Там вони зможуть самі вирішувати, коли повертатися додому, з ким спілкуватися, куди йти, на що витрачати гроші й як будувати своє майбутнє.
Микита зустрічався з Аліною ще з десятого класу. За цей час їх давно перестали сприймати як звичайне шкільне захоплення. Рідні, сусіди, однокласники — всі вже звикли до того, що вони разом. Дехто навіть усміхався, побачивши цю пару, і казав, що тут усе ясно: одружаться, щойно зможуть.
Самі ж молоді люди не заперечували таких розмов. Навпаки, їм подобалося думати, що все вже майже вирішено. Вони часто уявляли, як стануть повнолітніми, подадуть заяву на реєстрацію шлюбу й почнуть жити однією сім’єю. Поки що це звучало як мрія, але мрія здавалася такою близькою, що в неї хотілося вірити без оглядки.
Аліна тримала Микиту під руку й увесь час ледь помітно притискалася до нього плечем. Її обличчя світилося щастям. Вона говорила про майбутнє так упевнено, ніби вже бачила їхню маленьку кімнату, підручники на столі, чайник на підвіконні, вечірні прогулянки після занять і їхнє спільне життя, у якому вони самі за себе відповідатимуть.
— У нас усе вийде, — повторила вона вже, мабуть, утретє за вечір. — От побачиш. Ми вступимо, влаштуємося, звикнемо. Головне, що ми будемо разом.
Микита усміхнувся.
— Звісно, вийде. А як інакше?
Та Аліна раптом замовкла. Її пальці трохи міцніше стиснули його лікоть. Вона ніби сама злякалася думки, яка несподівано спала їй на думку.
— Ми зараз так гарно все розписали, — сказала вона тихіше. — А якщо раптом хтось із нас не вступить? Ну от просто не вийде — і все. Що тоді?
Микита повернув до неї голову.
— Якщо я не вступлю, піду служити, щоб рік не пропадав. Повернуся — і спробую знову. Нічого страшного.
Аліна насупилася.
— Для тебе це звучить просто. Ти вже вирішив, що робитимеш. А якщо я не вступлю? Мені доведеться повертатися до батьків. І ми знову опинимося порізно. Я цього не хочу.
— Не доведеться тобі повертатися, — упевнено сказав Микита. — Якщо не вступиш, залишишся зі мною. Влаштуєшся кудись на роботу, хоч продавчинею, хоч помічницею в кафе, рік перечекаєш, потім знову спробуєш. Ми не розійдемося через якусь невдачу на іспитах.
— Ти справді так думаєш?
— Я не думаю, я знаю. Ми ж уже не діти. Отже, якось викрутимося самі.
Аліна усміхнулася, але тривога в її очах не зникла відразу. Вона ще трохи йшла мовчки, ніби приміряла до себе цю нову можливість: не вступити, залишитися, працювати, знову пробувати. Потім тихенько видихнула й знову заговорила про те, як вони житимуть, коли все влаштується.
Микита провів її до дому, дочекався, поки вона зникне за дверима, і лише тоді пішов назад. Радісний настрій поступово танув. Він знав, що вдома на нього може чекати чергова розмова з батьком. І майже наперед відчував утому від цієї бесіди.
Батько, Андрій Павлович, був людиною твердою і прямою. Якщо вже він щось вважав правильним, переконати його було важко. А вибір Микитою майбутньої професії він не схвалював від самого початку. Хлопець збирався вступати на фінансовий напрям, а батько раз у раз повторював, що в їхньому невеликому селищі така професія нікому не потрібна.
— Фінансист, — казав він із невдоволеним смішком. — І що ти тут із тим дипломом робитимеш? Сидітимеш за столом і повітря рахуватимеш?
Микита намагався пояснювати, що жити він збирається не обов’язково тут, що фахівець із грошей, розрахунків і звітності потрібен майже всюди. Але батько слухав погано. Він був певен, що син обрав цей напрям не сам, а слідом за Аліною.
Коли Микита зайшов на подвір’я, він із полегшенням побачив, що батько порається біля хати. Отже, принаймні одразу розмови не буде. Хлопець швидко пройшов усередину й попрямував до кімнати, яку ділив із молодшим братом Артемом.
Кімната зустріла його звичним безладом. На ліжках валялися зім’яті ковдри, подушки були збиті, покривала кинуті як-небудь. Микита зупинився біля дверей і роздратовано видихнув. Сьогодні була черга Артема застеляти ліжка. Брат чудово це знав, але знову вдав, що забув.
Микита вже уявив, як зараз влаштує йому прочухана. Останнім часом Артем дедалі частіше ухилявся від домашніх обов’язків, а старшому доводилося або переробляти за ним, або вислуховувати невдоволення батьків. Хлопець навіть стиснув кулак, але в цю мить почув, як до хати зайшов батько. Слідом почулися кроки брата.
Андрій Павлович з’явився в кімнаті майже відразу. Він окинув поглядом незастелені ліжка, насупився й важко подивився на Микиту.
— Це що тут за розгардіяш?
