— неголосно, але суворо спитав він. — Добре ще, що матері немає вдома, а то ви обидва зараз дістали б.
— Тату, сьогодні Артем мав застеляти, — швидко сказав Микита. — Моя черга була вчора. Він уже не маленький, міг би запам’ятати.
— Самі розбирайтеся, чия черга, — відрізав батько. — Мені нецікаво. Але щоб я більше такого не бачив. У кімнаті має бути лад, а не як після бійки.
Артем стояв позаду батька й удавав, що вивчає підлогу. Микита кинув на нього злий погляд, але промовчав.
— Я, втім, не за цим прийшов, — продовжив Андрій Павлович. — Хочу знову поговорити з тобою про професію.
Микита втомлено опустив плечі.
— Тату, ну скільки можна?
— Стільки, скільки треба, поки ти не почнеш думати головою, — спокійно, але жорстко відповів батько. — Я сьогодні зустрів знайомого. Він сказав, що поряд збираються будувати велике виробництво. Уже матеріали підвозять, місце готують. Там потім знадобляться нормальні спеціалісти. Робітники, механіки, майстри, люди з руками. Ось про що тобі треба думати.
— А фінансисти, по-твоєму, ніде не потрібні? — заперечив Микита. — На будь-якому підприємстві є розрахунки, зарплати, звіти, закупівлі. Хтось же цим займається.
— Ти мені не розповідай красивими словами, — насупився батько. — Я бачу, звідки вітер віє. Це ви з Аліною вирішили. Вона захотіла туди — і ти за нею.
— Ми разом вирішили.
— От саме, разом. Тільки раніше ти про таке й не заїкався. До знайомства з нею в тебе були зовсім інші думки. А тепер вона сказала — і ти побіг.
— Не треба про Аліну, — різко сказав Микита. — Вона тут ні до чого.
— Дуже навіть до чого. Їй подобається ця справа — нехай учиться. А ти навіщо? Щоб за спідницю триматися?
— Тату, годі.
— Ні, не годі. Ти ж навіть не хочеш визнати, що живеш чужою мрією. Ця дівчина приїхала сюди кілька років тому, і відтоді ти ніби сам не свій.
— Я сказав, не починай, — Микита стиснув зуби. — Я не буду сперечатися. Рішення я не зміню.
Андрій Павлович кілька секунд дивився на сина. Потім важко зітхнув і махнув рукою.
— Дурний ти ще. Гаразд. Зі мною, видно, говорити марно. Може, мати зуміє на тебе вплинути.
Він вийшов із кімнати, залишивши по собі неприємну тишу. Микита ще трохи стояв нерухомо, потім різко повернувся до брата.
— Ще раз таке повториться — сам будеш винен, — сказав він тихо, але загрозливо. — Не подивлюся, що ти молодший. Обов’язки в нас спільні, а ти вже звик усе на мене звалювати.
Артем буркнув щось невиразне, але сперечатися не став.
За кілька тижнів Микита й Аліна поїхали вступати. У великому місті все виявилося гомінким, незвичним і водночас захопливим. Їм здавалося, що вони нарешті опинилися там, куди так прагнули. Але радість швидко змінилася тривогою іспитів.
Аліна впоралася легко. Вона склала все впевнено, ніби саме так і мало бути. Коли з’явилися списки зарахованих, її ім’я було там. Вона сяяла від щастя, але її радість була неповною, бо Микиті не пощастило. Йому забракло кількох балів.
Спочатку він просто не міг повірити. Дивився на результати й відчував, як усередині стає порожньо. Ніби нічого страшного, можна спробувати знову, але в ту мить здавалося, що перед ним зачинилися двері, за якими лишалася вся їхня спільна мрія.
Аліна засмутилася не менше. Вона сиділа поруч із ним на лавці біля будівлі й нервово теребила край блузки.
— Я заберу документи, — раптом сказала вона. — Повернемося разом. Або подамо кудись іще.
Микита різко повернувся до неї.
— Навіть не думай.
— Але я не хочу залишатися тут без тебе.
— А я не хочу, щоб ти ламала собі життя через мою невдачу. Ти вступила — отже, будеш учитися.
— А ти?
— А я зроблю так, як казав. Піду на службу. Повернуся — знову спробую.
— Микито…
— Усе нормально, — перебив він, хоча всередині було зовсім не нормально. — Один рік нічого не вирішує. Ти вчися. А я дзвонитиму, писатиму. Ми впораємося.
Аліна дивилася на нього з тривогою, але сперечатися не стала. Їй хотілося вірити, що він має рацію.
Микита пішов на службу з важким серцем, але намагався триматися. Перший час він жив від дзвінка до дзвінка. Щойно з’являлася можливість, він набирав Аліну. Йому хотілося чути її голос, дізнаватися, як минув день, що задали, з ким вона познайомилася, чи подобається їй навчання.
Спочатку розмови були довгими й теплими. Аліна розповідала про все докладно: про суворих викладачів, кумедних одногрупників, першу самостійну покупку продуктів, про те, як заблукала в незнайомому районі й довго шукала потрібний корпус. Микита слухав і усміхався. Йому здавалося, що відстань — це просто тимчасове випробування.
Так минуло кілька місяців.
Потім він почав помічати зміни. Спершу ледь помітні. Аліна стала частіше казати, що втомилася. Потім — що їй ніколи. Потім розмови скоротилися до кількох хвилин. Вона відповідала сухо, ніби поруч хтось стояв і чекав, коли вона нарешті покладе слухавку.
— У тебе все нормально? — питав Микита.
— Так, просто багато справ.
— Ти якась не така.
— Тобі здається.
Йому не здавалося. Після кожної розмови тривога ставала сильнішою. Він намагався переконати себе, що в неї нове життя, навчання, навантаження, втома. Але чим більше він її виправдовував, тим ясніше відчував: щось сталося.
Микита став дратівливим. Він міг спалахнути через дрібницю, різко відповісти, грюкнути дверима, замкнутися в собі. Ті, хто служив поруч, помічали це, але якийсь час не лізли. Поки одного разу після чергової розмови з Аліною він не зірвався на одного хлопця. Слово за слово — і між ними ледь не почалася бійка.
Їх зупинили. Пізніше один співслужбовець, Сергій, підійшов до Микити й сказав прямо:
— Ти, якщо в тебе в особистому житті все тріщить, не кидайся на інших. Ми тут до чого?
Микита мовчав.
— Подзвони їй і спитай нормально, що відбувається, — продовжив Сергій. — Досить себе накручувати. Скоро додому повернешся, а ти вже весь на нервах.
Ці слова Микита прокручував у голові багато разів. І коли наступного разу вдалося подзвонити Аліні, він не став починати зі звичного.
— У тебе хтось з’явився? — спитав він одразу.
На тому кінці стало тихо.
Микита відчув, як у нього похололи пальці. Він міцніше стиснув телефон.
— Аліно, відповідай.
Вона мовчала.
— У тебе є інший? — повторив він, уже жорсткіше.
Пауза тривала ще кілька секунд, але для нього вона розтяглася майже на вічність.
— Так, — нарешті сказала Аліна.
Микита заплющив очі.
— Зрозуміло.
— Пробач, — заговорила вона швидко, ніби боялася, що він відключиться. — Я не хотіла, щоб так вийшло. Справді не хотіла. Але я люблю його. І він мене любить. Він зробив мені пропозицію, я погодилася.
Микита мовчав. Усередині все ніби обвалилося, але голос чомусь лишився рівним.
— Добре.
— Микито, я розумію, як тобі боляче…
— Не треба. Все нормально.
— Нормально?
— Так. Щастя тобі. Тільки сказати треба було одразу, а не мучити мене цими короткими розмовами.
— Я боялася.
— Тепер уже неважливо. Я заважати не буду.
Він відключив зв’язок.
Кілька митей Микита стояв нерухомо. Потім розмахнувся й жбурнув телефон на землю. Апарат ударився об асфальт, але цього йому здалося мало. Він наступив на нього ногою, з силою, поки під підошвою не хруснув корпус.
Сергій, який бачив усе збоку, підійшов до нього.
— Тільки не надумай дурниць, — сказав він тихо. — Зрозумів? Через дівчину життя не ламають.
— Не збираюся я нічого з собою робити, — глухо відповів Микита. — Хай живе як хоче.
— Тоді тримайся.
— Тримаюся.
Але триматися було важко. Все, що він будував у голові стільки років, розсипалося за одну розмову.
Коли служба закінчилася, Микита повернувся додому. Аліна на той час уже була заміжня. Батьки знали про це й намагалися не зачіпати болючого місця. Мати говорила з ним м’яко, батько теж не квапився з розпитуваннями. У домі ніби висіла негласна домовленість: ім’я Аліни краще не вимовляти.
Але Андрій Павлович усе одно невдовзі завів розмову про майбутнє. Він вибрав момент, коли вони лишилися вдвох на подвір’ї.
— Що далі думаєш робити?
