— спитав батько.
Микита криво всміхнувся.
— Ти хочеш спитати, чи поїду я знову вступати туди, де вчиться Аліна?
— І це теж.
— Не поїду. На фінансовий напрям теж не піду.
Батько уважно подивився на нього.
— Чому?
— Бо ти мав рацію, — тихо сказав Микита. — Я не мріяв про цю професію. Я просто хотів бути поруч із нею.
Андрій Павлович не став тріумфувати. Не сказав: «Я ж казав». Лише зітхнув і спитав:
— Тоді що обереш?
— Поїду в інше місто. Вступлю до коледжу. Думаю на електромеханіка або щось подібне.
— Дивися сам. Тільки тепер обирай не з образи і не мені на зло. Обирай те, що справді зможеш робити.
Микита кивнув.
Невдовзі він вступив до коледжу в сусідньому місті. Кімнату зняв невелику, майже порожню: ліжко, стіл, стара шафа, стілець із розхитаною спинкою. Грошей було мало, і він не хотів повністю залежати від батьків, тому знайшов вечірній підробіток — розвантажував товар, тягав важкі коробки, повертався пізно й валився з ніг.
Дні потяглися один за одним. Навчання, робота, втома, рідкісні вихідні. Іноді здавалося, що життя стало надто простим і порожнім, але в цій порожнечі було принаймні менше болю.
Аліну він однаково згадував. Іноді на вулиці бачив дівчину зі схожою ходою — і серце неприємно стискалося. Іноді чув знайому пісню — і пам’ять одразу повертала випускний вечір, її руку на його лікті, обіцянки, усмішку.
Бувало, він діставав телефон, набирав її номер по пам’яті, але в останню мить скидав. Потім злився на себе. Що він скаже? Навіщо? Вона обрала інше життя.
Він намагався знайомитися з іншими дівчатами. Одного разу навіть почав зустрічатися з Ларою, спокійною й доброю студенткою із сусідньої групи. Вони гуляли, листувалися, ходили в кіно. Микита намагався бути уважним, але нічого не відчував. За два місяці стосунки закінчилися самі собою. Лара все зрозуміла раніше за нього й сказала без образи:
— Ти хороший. Тільки серце в тебе досі не тут.
Він не знайшов, що відповісти.
Минуло приблизно півтора року, перш ніж думки про Аліну перестали ранити так гостро. Вона все ще лишалася в пам’яті, але вже не займала весь простір усередині. Микита почав частіше усміхатися, легше розмовляти з людьми, іноді навіть будувати плани, у яких її вже не було.
Одного разу в нього випав вихідний. Рідкісний справжній вихідний, коли не треба було ні на пари, ні на підробіток. Він довго думав, чим себе зайняти, і вирішив влаштувати маленьке свято: зайти в кафе й замовити піцу. Для когось це була звичайна річ, а для нього — майже розкіш. Грошей завжди бракувало, тому такі посиденьки він дозволяв собі рідко.
Кафе виявилося напівпорожнім. Микита сів біля вікна, замовив піцу й чашку кави. Коли їжу принесли, він раптом зрозумів, як сильно зголоднів. Піца була гарячою, сир тягнувся, аромат здавався неймовірним. Він їв із таким задоволенням, що на якийсь час забув і про економію, і про втому, і про всі свої колишні біди.
— Ви так апетитно їсте, що я зараз почну заздрити, — пролунав поруч жіночий голос.
Микита підвів очі.
Перед ним стояла дівчина. Темноволоса, з живими очима й такою усмішкою, ніби вони вже давно знайомі.
— Нічого, якщо я присяду? — спитала вона й одразу сіла навпроти.
Микита подивився на неї, потім на вільні столики довкола.
— Зазвичай люди питають до того, як сідають.
— А я вирішила поєднати. Так швидше.
Він мимоволі всміхнувся.
— Тоді чого вже тепер. Сідайте.
— Дякую за дозвіл, який мені вже не був потрібен.
— Піцею пригостити?
— Шляхетно. Але я вже замовила. Зараз принесуть. Мене, до речі, звати Варвара. Можна Вара.
— Микита.
— Дуже приємно, Микито. Ти завжди так серйозно дивишся на людей, які до тебе підсідають?
— До мене зазвичай не підсідають.
— Значить, день незвичайний.
Вона говорила так легко, що Микита не відразу знайшовся з відповіддю. Вара розглядала його без сорому, але не зухвало — радше з цікавістю. У ній було щось різке, пряме, незвичне. Вона не чекала, поки розмова почнеться сама, а впевнено штовхала її вперед.
— Ну що, розповідай, — сказала вона, коли їй принесли замовлення. — Хто ти, чим займаєшся, чому їси піцу так, ніби це остання радість у житті?
— Може, тому що рідко собі її дозволяю.
— Уже цікаво. Значить, студент?
— Студент. Коледж. Електромеханіка.
— Працюєш?
— Увечері. Розвантажую товар.
— Серйозна людина, — кивнула Вара. — А виглядаєш так, ніби нещодавно пережив щось драматичне.
Микита насупився.
— Ти завжди така прямолінійна?
— Майже. Не люблю ходити колами.
— Тоді краще без драм.
— Як скажеш.
Вона не стала тиснути. Це Микиті сподобалося. Він розповів про себе трохи: звідки приїхав, де вчиться, як знімає кімнату, як підробляє. Про службу згадав побіжно, про Аліну не сказав ані слова.
Вара слухала уважно. Не перебивала, не вдавала, що їй усе зрозуміло наперед. Лише іноді ставила короткі запитання, від яких розмова ставала глибшою.
Коли Микита замовк, вона задумливо сказала:
— Ми з тобою зовсім різні.
— Смілива заява, — всміхнувся він. — Ти про мене вже щось знаєш, а я про тебе майже нічого.
— Можу виправити. Тільки попереджаю: історія не надто героїчна.
— Я готовий.
Вара відкинулася на спинку стільця й кілька секунд дивилася у вікно.
— Я приїхала сюди спеціально, щоб бути подалі від дому. Вступила в перший навчальний заклад, куди вийшло. Ним виявився педагогічний коледж.
Микита ледь не вдавився кавою.
— Тобто ти просто обрала перше-ліпше місце?
— Майже.
— А мрія? Ти ж мала хотіти кимось стати.
— Хотіла. Акторкою.
Вона подивилася на нього уважно.
— Тільки не смійся.
— Не збирався.
— Добре. Мрія в мене була красива, гучна, з оплесками й сценою. А потім батько пішов із сім’ї до жінки, яка називала себе акторкою. Може, вона й справді десь грала, але в моїх очах після цього все, що пов’язане зі сценою, стало брудним. Я вмить передумала бути акторкою. А іншої мрії не знайшлося.
Микита мовчав. Вара говорила начебто спокійно, але в голосі відчувалася давня образа.
— У якому класі ти була, коли він пішов? — спитав він.
— У дев’ятому. Відтоді я з ним майже не спілкуюся. Він намагався налагодити стосунки, дзвонив, писав, приїздив. Я сказала, щоб не з’являвся в моєму житті. Інакше не ручаюся за себе.
— З батьком зрозуміло. А від матері навіщо поїхала так далеко?
Вара всміхнулася.
— Бо з моєю мамою неможливо жити спокійно. Вона вважає, що все знає краще. Що мені носити, з ким дружити, куди вступати, як розмовляти, як сидіти, як дихати. У неї є знайомі, можливості, вона могла б влаштувати мене в хороше місце. Але тоді це було б не моє життя, а її.
— І ти обрала просто поїхати?
— Так. Хай навіть у коледж, який трапився першим. Зате сама.
— Уперта ти.
— Є таке.
— І все-таки педагогіка? Ти хочеш працювати з дітьми?
— Поки не знаю. Може, захочу. Може, ні. Головне — я сама сюди приїхала. Без маминого розкладу і без її команд.
Микита подивився на неї з цікавістю. Вара була дивною. Різкою, непередбачуваною, надто відвертою. Але саме це в ній і чіпляло.
Вони просиділи в кафе ще довго. Говорили про навчання, про місто, про кумедних викладачів, про дорогі продукти, про те, як важко жити окремо від батьків і водночас як приємно самому вирішувати, що робити з власним життям.
Потім Вара глянула на годинник і різко підвелася.
— Мені час.
— Провести?
Вона подивилася на нього з легкою усмішкою.
— А ти вмієш бути наполегливим?
— Іноді.
— Тоді проводь.
Вони вийшли з кафе й пішли до її гуртожитку. На вулиці вже сутеніло. Вара розповідала якусь кумедну історію про сусідку по кімнаті, яка боялася чайника, бо той надто голосно свистів. Микита сміявся. Він давно не сміявся так просто.
Біля гуртожитку вони зупинилися. Кілька секунд обоє мовчали.
— Даси номер? — спитав Микита.
— А я думала, ти не спитаєш.
— Чому?
