— Надто серйозний.
— Це не заважає мені іноді дзвонити людям.
Вара продиктувала номер, потім набрала його, щоб у нього зберігся її.
— Тепер не загубишся, — сказала вона. — Але попереджаю: я не завжди зручна людина.
— Я вже зрозумів.
— І все одно хочеш спілкуватися?
Микита подивився на неї й несподівано для себе відповів чесно:
— Хочу.
Вара усміхнулася.
— Тоді до зустрічі.
Вона зникла за дверима гуртожитку, а Микита ще трохи стояв на місці. Потім повільно пішов додому. Настрій у нього був дивно піднесений, ніби в давно зачинене вікно раптом потрапило свіже повітря.
Він думав про Вару. Про її сміх, прямоту, про те, як вона без дозволу сіла за його столик і за годину розмови зуміла витягти його зі звичної внутрішньої тиші. Йому сподобалася ця дівчина. І він уже почав уявляти, що буде, якщо вони продовжать спілкуватися.
Але тут же смикнув себе.
Не треба квапитися. Не треба будувати замки в повітрі. Одного разу він уже повірив у вічність надто рано.
Наступного дня Микита все-таки подзвонив Варі. Вона відповіла майже одразу.
— Уже скучив? — спитала замість привітання.
— Хотів запропонувати зустрітися.
— Чудово. Там само, де вчора.
Микита на секунду замовк. Кафе знову означало витрати, а зайвих грошей не було. Але зізнатися в цьому він не наважився.
— Добре, — сказав він. — О котрій?
Вони домовилися на вечір.
Микита прийшов заздалегідь. Сів за той самий столик і став чекати. Минуло п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять. Вара не з’являлася. Він почав нервувати. Може, передумала? Може, це все була звичайна випадкова бесіда, а він знову встиг вигадати зайве?
Він уже дістав телефон, щоб подзвонити, коли двері кафе відчинилися. Вара зайшла швидко, ніби вітер заніс її всередину. Побачивши Микиту, вона помахала рукою й поспішила до столика.
— Запізнилася, знаю, — сказала вона одразу. — Були причини. Які — не питай, усе одно не скажу. Ти вже замовив?
— Ні. Я не знав, чого ти хочеш.
— Прекрасно. Значить, сьогодні їмо те, що хочу я. І за мій рахунок.
— Чому за твій?
— Бо я так вирішила.
Не чекаючи відповіді, Вара попрямувала до стійки. Микита лишився сидіти з розгубленим виглядом. Ця дівчина знову вибила його з рівноваги.
Коли вона повернулася, то помітила його вираз обличчя й розсміялася.
— Звикай. Якщо збираєшся зі мною спілкуватися, дивуватися доведеться часто.
— Я вже починаю розуміти.
— От і добре.
Вони їли, розмовляли, сперечалися через дрібниці, потім вирішили прогулятися. Вийшли з кафе й пішли вулицями без особливої мети. Розмова то ставала серйозною, то знову перетворювалася на сміх. Вони обговорювали навчання, роботу, улюблені фільми, дивакуватість людей у гуртожитку, дитячі страхи, плани на літо.
Час пролетів непомітно. Першою схаменулася Вара. Вона підняла руку, подивилася на маленький годинник і здивовано ахнула.
— Нічого собі. Ми вже кілька годин ходимо.
— Значить, не було нудно.
— Так, з тобою виявилося терпимо.
— Лише терпимо?
— Не зазнавайся.
Вони зупинилися на перехресті. Вара поправила волосся й подивилася на нього уважніше.
— Ми ще побачимося? — спитав Микита.
— Звісно. Тепер ти так просто мене не позбудешся.
Вона засміялася, ще раз помахала йому рукою й пішла до гуртожитку. Микита дивився їй услід і розумів, що ця зустріч стала для нього чимось більшим, ніж випадкове знайомство.
Далі вони почали зідзвонюватися майже щодня. Іноді розмовляли по п’ять хвилин, іноді — по годині. Зустрічалися, коли виходило. Микита підлаштовував роботу, Вара — заняття і свої справи. Вони гуляли вечорами, сиділи в парках, сперечалися в кафе, сміялися з того, що обоє вперті й обоє не люблять, коли ними командують.
З кожним днем Вара ставала йому ближчою. Вона не була схожа на Аліну. З Аліною колись усе здавалося ніжним, зрозумілим, наперед розписаним. З Варою було інакше: непередбачувано, гучно, іноді гостро, але живо. Поруч із нею Микита не почувався людиною, яку покинули. Він знову почувався собою.
За півтора місяця після знайомства він зрозумів, що кохає її.
Сказати про це виявилося важче, ніж він думав. Вони гуляли після занять. Вара щось розповідала, жваво жестикулювала, а Микита майже не слухав. Він дивився на неї й раптом зрозумів, що більше не хоче мовчати.
— Варо, — перебив він.
— Що?
— Я кохаю тебе.
Вона зупинилася.
Кілька секунд дивилася на нього мовчки. Микита чекав. Йому здавалося, зараз вона зм’якшиться, усміхнеться, скаже щось важливе. Але Вара раптом розсміялася.
— Ого. Як урочисто.
Він розгубився.
— Я серйозно.
— Я бачу. Але ти думаєш, що сказав гарні слова — і моє серце відразу забилося швидше?
— А хіба слова зовсім нічого не важать?
— Слова — це повітря, Микито. Сьогодні сказав, завтра передумав. Мені потрібні вчинки.
— Які?
Вара знизала плечима.
— А оце вже тобі вирішувати.
— Тобто ти не скажеш?
— Звісно, ні. Якщо я підкажу, це буде вже не твій вчинок.
Після цієї розмови Микита кілька днів ходив сам не свій. Він думав, що має зробити, щоб Вара йому повірила. Купити квіти? Надто просто. Подарунок? Банально. Вірші? Вона засміє. Зізнання вже було, і воно не спрацювало так, як він сподівався.
Його задумливість помітив однокурсник Роман. Вони непогано спілкувалися, іноді разом підробляли, допомагали одне одному з навчанням. Роман був людиною веселою, схильною до авантюр і рідко сприймав життя надто серйозно.
— Що з обличчям? — спитав він одного разу. — Виглядаєш так, ніби тебе вигнали з власної голови.
Микита спершу відмахнувся, але Роман не відстав. Урешті довелося розповісти. Він переказав розмову з Варою, її слова про вчинки й власне цілковите нерозуміння, що тепер робити.
Роман слухав уважно, а потім зареготав.
Микита насупився.
— Дуже смішно?
— Не ображайся, — Роман підняв руки. — Просто ти чудний. Дівчата люблять романтику. Не просто «я тебе кохаю», а щоб дух перехопило. Подвиг потрібен.
— Який ще подвиг?
— Ну, наприклад, урятувати її від хулігана. Вона злякалася, ти з’явився, всіх розігнав, потім дістав каблучку й зробив пропозицію. Краса.
— Каблучку я ще можу купити, — похмуро сказав Микита. — А хулігана де взяти?
Роман усміхнувся.
— Перед тобою людина широких можливостей.
Микита спершу не зрозумів. Потім зрозумів — і подивився на нього як на божевільного.
— Ні.
— Так.
— Це дурість.
— Це романтика.
— Це дитячий садок.
— Це спрацює.
Роман запропонував розіграти напад. Він мав з’явитися в потрібному місці, пристати до Вари, Микита — вчасно втрутитися й «урятувати» її. Після цього можна було зробити гарне зізнання або навіть пропозицію.
Микиті вся затія здавалася безглуздою. Але Роман говорив так упевнено, наводив такі переконливі доводи, що хлопець поступово почав вагатися. Зрештою він погодився, хоча десь усередині відчував: добром це може не скінчитися.
Вони обговорили місце й час. Роман обіцяв діяти обережно, без грубощів, просто створити видимість небезпечної ситуації. Микита мав з’явитися майже відразу.
За два дні Вара поспішала на зустріч. Микита цього разу не прийшов по неї, як зазвичай, а попросив підійти в певне місце. Її це здивувало, але не насторожило. Вона йшла швидко, думаючи, що, можливо, він таки придумав той самий вчинок.
До потрібної арки лишалося кілька кроків, коли з-за рогу вискочив хлопець і схопив її за талію.
Вара зреагувала миттєво.
Вона різко вдарила його ліктем, відштовхнула, вихопила з сумки дезодорант і спрямувала струмінь просто йому в обличчя. Роман завив, зігнувся й затиснув очі руками.
Але Вара на цьому не зупинилася. Вона з силою вдарила його ногою, потім заходилася гамселити балончиком по голові.
— Та ти що робиш! — закричав Роман, уже не граючи, а цілком щиро страждаючи.
У цю мить підбіг Микита. Він хотів виглядати героєм, але замість цього ледь не розсміявся від несподіванки. Перед ним стояла Вара з грізним обличчям, а «хуліган» Роман намагався одночасно закрити очі, голову й усе інше.
Микита схопив Вару за плечі й відтягнув.
— Все, все, досить! Це Роман!
— Хто? — Вара різко повернулася до нього. — Ти його знаєш?
