Роман, усе ще морщачись, пробурмотів:
— На жаль, так.
— Тобто це твій знайомий? — Вара втупилася в Микиту. — Він вирішив до мене чіплятися, а ти мені кажеш, що він твій знайомий?
— Варо, заспокойся. Це була… інсценізація.
— Що?
Микита винувато зітхнув.
— Я хотів тебе врятувати.
Кілька секунд Вара дивилася на нього так, ніби не знала, вдарити його теж чи спершу дослухати.
— Врятувати? Від кого? Від твого друга?
— Так.
— Микито, ти при здоровому глузді?
Роман нарешті перестав терти очі й хрипко сказав:
— Можна я піду? Я вже зрозумів, що з мене поганий хуліган.
Вара ступила до нього.
— Ану стій.
Роман перелякано відступив.
— Я вибачився! Майже!
Микита знову втримав її.
— Варо, справді, пробач. Це моя дурість. Роман просто допомагав.
— Допомагав тобі довести почуття?
— Так.
Вона кілька секунд мовчала, потім раптом розсміялася. Спершу тихо, потім дедалі голосніше. Микита не відразу зрозумів, добрий це знак чи перед бурею.
— Ти неймовірний, — сказала вона нарешті. — Ні, справді. Я просила вчинок, а ти вирішив найняти фальшивого хулігана.
— Я не наймав, він безкоштовно.
— Не виправдовуйся, тільки гірше робиш.
Роман, скориставшись тим, що Вара вже не намагається його добити, сказав:
— Я піду. І на майбутнє: попереджай, якщо твоя дівчина вміє воювати.
Він погрозив Микиті пальцем, ще раз вибачився перед Варою й поспішив піти.
Коли вони лишилися вдвох, Микита дістав маленьку коробочку. Купив він її заздалегідь, хоча до останнього сумнівався, чи наважиться.
Вара побачила коробочку й перестала сміятися.
— Ти серйозно?
— Так. Мабуть, я все зробив по-дурному. Але мої почуття не дурні. Я кохаю тебе. І хочу, щоб ти стала моєю дружиною.
Вара довго дивилася на нього. Потім підійшла ближче, обійняла й тихо сказала:
— Я згодна. Але запам’ятай: ще одна така авантюра — і постраждають усі твої друзі.
Микита з полегшенням розсміявся й пригорнув її до себе. У ту мить йому здавалося, що після всіх помилок, втрат і болю життя нарешті знову повернулося до нього обличчям.
Після того дивного, гучного й цілком безглуздого «порятунку» Вара ще довго піджартовувала з Микити. То називала його великим захисником, то згадувала бідолашного Романа, який, за її словами, отримав за чужу романтику більше, ніж заслужив. Микита спершу ніяковів, потім почав сміятися разом із нею. У глибині душі він розумів: хоч би як безглуздо все виглядало, саме після цієї історії між ними ніби щось остаточно вирішилося.
Вара погодилася стати його дружиною. Не тому, що він влаштував виставу, і не тому, що коробочка з каблучкою з’явилася в потрібний момент. Радше тому, що за всією цією безглуздістю вона побачила головне: Микита справді хотів для неї чогось особливого, хай і обрав найдивніший шлях.
Вони подали заяву майже одразу. Микита хвилювався, коли розповідав про це батькам. Йому здавалося, що батько знову почне міркувати про те, що він квапиться, що спершу треба закінчити навчання, влаштуватися на роботу, стати на ноги. Але все вийшло інакше.
Андрій Павлович вислухав сина уважно, потім довго дивився на нього з якимось новим виразом. У цьому погляді вже не було колишньої суворості, з якою він сперечався про професію й майбутнє.
— Якщо певен, — сказав він нарешті, — значить, веди наречену знайомитися. Мати б зраділа.
Микита кивнув. Батько цього разу говорив м’якше, ніби не хотів починати сімейне життя сина з докорів і сварок.
Коли Вара познайомилася з родиною Микити, батько прийняв її тепло. Він, звісно, відразу зрозумів, що дівчина з характером. Вара не ніяковіла, не намагалася здаватися тихішою чи слухнянішою, ніж була насправді. Відповідала прямо, жартувала, іноді сперечалася, але без грубощів. Андрій Павлович після її відходу лише всміхнувся й сказав синові:
— З такою дружиною не занудьгуєш.
— Я вже зрозумів, — відповів Микита.
А от із матір’ю Вари все виявилося складніше.
Коли дівчина повідомила Марині Романівні, що виходить заміж, та навіть не привітала її. Не стала кричати, не влаштувала скандалу, не почала вмовляти передумати. Лише після короткої паузи промовила таким тоном, ніби йшлося не про весілля доньки, а про перевірку документів:
— Я приїду. На місці розберемося.
Вара після цих слів заплющила очі й утомлено видихнула.
Микита, помітивши її обличчя, обережно спитав:
— Усе настільки погано?
— Ти просто ще не знаєш мою маму, — сказала вона. — Тепер у нас починається справжнє випробування.
— Ми впораємося.
Вара подивилася на нього з сумнівом, але все ж усміхнулася.
— Ти зараз говориш як людина, яка ніколи не сиділа навпроти моєї матері довше десяти хвилин.
Марина Романівна приїхала за два дні. Вона з’явилася впевнено, з невеликою валізою, ідеально вкладеним волоссям і таким виглядом, ніби вже наперед знала відповіді на всі запитання. Вару вона обійняла, але швидко, без зайвої ніжності. Потім одразу зажадала познайомити її з майбутнім зятем.
Микита прийшов у призначений час. Він заздалегідь вирішив триматися спокійно, відповідати ввічливо й у жодному разі не дратуватися. Але вже за кілька хвилин зрозумів, що розмова з Мариною Романівною — це не бесіда, а справжній допит.
Вона питала про все: де він учиться, скільки заробляє, де збирається жити з її донькою, чи має плани, чи розуміє, що сім’я — це відповідальність, а не прогулянки під місяцем. Кожне запитання було начебто звичайним, але ставила вона їх так, ніби перевіряла не людину, а підозрюваного.
Микита відповідав чесно. Розповідав про коледж, підробіток, орендовану кімнату, плани закінчити навчання й влаштуватися за фахом. Марина Романівна слухала, не перебиваючи, але її пильний погляд змушував його почуватися ніяково.
За пів години він уже мріяв, щоб усе скінчилося.
Коли нарешті жінка підвелася й вийшла поговорити з донькою на кухню, Микита тихо сказав Варі:
— У тебе мама — як командир перед строєм. Тільки свистка бракує.
Вара всміхнулася.
— Це ти ще легко відбувся.
— Легко?
— Вона перед приїздом сказала, що не відчепиться, доки не переконається, що ти здатен забезпечити мене всім необхідним.
— І що входить у «необхідне»?
— Житло, машина, стабільний дохід, дача, запаси на майбутнє і, бажано, щоб усе це з’явилося вчора.
Микита мимоволі розсміявся.
— Ну, бажання в неї скромні.
— Вона вважає, що донька гідна найкращого.
— Це нормальне материнське бажання.
— Було б нормальним, якби вона не намагалася вирішувати за мене, яке саме найкраще мені підходить.
Весілля вирішили зіграти в рідному місті Вари. Микита спершу пропонував відсвяткувати скромно, лише з найближчими, але Марина Романівна взялася за організацію з такою рішучістю, що сперечатися стало марно. Вона не питала — вона оголошувала. Де буде урочистість, скільки гостей, хто за що відповідає, у якій послідовності все має відбуватися.
Вара кілька разів намагалася заперечити, але мати незмінно відповідала:
— Це весілля моєї єдиної доньки. Не перетворюй його на посиденьки на кухні.
У підсумку свято вийшло гучним і виснажливим. Було багато привітань, тостів, музики, обіймів, розмов, фотографій. Микита усміхався, тримав Вару за руку й час від часу ловив себе на думці, що довкола надто багато людей. Йому хотілося просто відвезти її кудись, де вони нарешті зможуть видихнути й побути вдвох.
Після реєстрації, коли гості вже трохи розійшлися залом, Марина Романівна вловила момент і заговорила з донькою про квартиру.
— На час навчання ви можете знімати житло, — сказала вона. — Але після закінчення повернетеся сюди. Я допоможу купити квартиру.
Вара відразу напружилася.
— Ми купуватимемо житло там, де вчимося і де потім захочемо працювати.
— Не кажи дурниць. Тут поруч я зможу вам допомогти. І грошима, і зв’язками, і з роботою.
— Мамо, ми не хочемо жити поруч із тобою.
Марина Романівна повільно повернулася до доньки. У її погляді майнула образа, але голос лишився рівним.
— Тобто ти відмовляєшся від допомоги?
— Я відмовляюся від контролю. Це різні речі.
— Ти вперта.
— Знаю.
— Я хотіла як краще.
— Ти завжди хочеш як краще, але чомусь краще має бути лише по-твоєму.
Марина Романівна помовчала. Потім холодно промовила:
— Добре. Хочете самостійності — живіть самостійно. Подивлюся, як довго ви протримаєтеся на свої копійки.
У цю мить до кімнати зайшов Микита. Він одразу відчув напруження. Вара стояла з кам’яним обличчям, мати дивилася на неї так, ніби стримувала водночас і злість, і біль.
— Усе гаразд? — обережно спитав він.
— Звісно, — відповіла Марина Романівна. — Просто обговорюємо майбутнє.
Микита не став розпитувати при ній. Він дочекався, поки теща вийде, і лише тоді підійшов до дружини.
— Що сталося?
Вара коротко переказала розмову.
— Завтра поїдемо, — закінчила вона. — Я не хочу більше залишатися тут і вислуховувати, як ми без неї пропадемо.
— Поїдемо, — погодився Микита. — Нам справді час жити своїм життям.
Наступного дня вони повернулися до міста, де вчилися. Зняли маленьку однокімнатну квартиру. Квартира була стара, з потертою підлогою, рипучими дверима й кухнею, де вдвох було тісно. Але для них це було перше справжнє сімейне житло.
Вара довго переставляла чашки, розкладала речі, сперечалася з Микитою, куди поставити стіл, сміялася, коли він намагався полагодити хиткий стілець. Вони купили недорогі фіранки, старий чайник, пару тарілок і сковорідку. Все було просте, чуже, неідеальне, але своє.
Навчання тривало. Микита вечорами ходив на підробіток. Повертався пізно, втомлений, часто з ломотою в спині й важкістю в руках. Вара в цей час займалася навчанням, готувала, наводила лад у квартирі й увесь час вигадувала щось, щоб розвеселити чоловіка.
То вона зустрічала його з намальованою на аркуші «грамотою за героїчну працю», то влаштовувала вечерю при свічках із найзвичайнішої картоплі, то вигадувала кумедні назви їхнім бідним стравам. Микита втомлювався, але поруч із нею втома ніби ставала легшою.
Перший місяць минув майже непомітно. Грошей було мало, але вони трималися. Рахували кожну покупку, відкладали дріб’язок, економили на всьому, що можна було відкласти. Іноді Микита хотів попросити допомоги в батька, але Вара його зупиняла.
— Самі впораємося.
— Ти впевнена?
— Упевнена. Ми ж хотіли самостійності. Ось вона.
Він розумів, що їй важливо довести не лише матері, а й собі: вони можуть жити без чужих вказівок.
Але ще за місяць стало зовсім важко. Бували дні, коли в холодильнику лишався шматок хліба, трохи крупи й банка чогось дешевого. Микита почав брати більше змін, але навчання через це страждало. Вара дедалі частіше замислювалася про вечірній підробіток, хоча Микита був проти.
— Ти й так втомлюєшся, — казав він.
— А ти не втомлюєшся?
— Я звик.
— Не треба робити вигляд, що ти залізний. Ми сім’я, отже, маємо тягнути разом.
Вони дедалі частіше сиділи вечорами над зошитом, у якому Вара записувала витрати. Дивилися на цифри, закреслювали зайве, сперечалися, чи можна ще на чомусь зекономити. Але економити було майже ні на чому.
Саме в такий момент приїхала Марина Романівна.
Вона не попередила заздалегідь, просто подзвонила у двері. Вара відчинила й завмерла на порозі.
— Мамо?
— Вирішила подивитися, як ви влаштувалися, — спокійно сказала та й увійшла всередину.
Вона оглянула кімнату швидким, чіпким поглядом. Затрималася на старому дивані, на потертому столі, на стосі підручників, на білизні, що сушилася біля батареї. Потім пройшла на кухню. Відчинила холодильник без дозволу й скривилася.
Вара спалахнула.
— Тільки не починай.
— Що саме?
