— Не починай говорити, що ти попереджала. Так, у нас зараз порожньо. Але ми не просили в тебе грошей.
Марина Романівна зачинила холодильник і несподівано не стала підвищувати голос.
— Оце мене й злить, і водночас тішить, — сказала вона. — Ти така сама вперта, як я. У житті ця риса може допомогти, але іноді вона заважає приймати допомогу.
Вара насторожилася. Вона чекала докорів, а почула майже зізнання.
— Я приїхала не сваритися, — продовжила мати. — Хотіла побачити, як ви живете. Побачила. Живете дружно, але бідно. І годі вам поневірятися по орендованих кутках.
— Що ти маєш на увазі?
— Купимо вам тут однокімнатну квартиру.
Вара розгубилася.
— Тут? А як же твої розмови, що ми маємо повернутися до тебе?
— Я передумала.
— Ти?
— Не роби таке обличчя. Я все ще твоя мати. Колись ти зрозумієш, що іноді бажання втримати дитину поруч — це не влада, а страх. Я не хочу, щоб ти жила в нужді лише заради того, щоб довести мені свою самостійність.
— Мамо…
— Я знаю, як це — жити на копійки й рахувати дріб’язок. І своїй доньці такого життя не бажаю. Якщо ви не просите — це не означає, що я не можу допомогти сама.
Вара мовчала. Їй хотілося сперечатися за звичкою, але слова матері цього разу звучали інакше. Не як наказ. Радше як спроба простягнути руку.
Коли ввечері прийшов Микита, він одразу помітив, що щось змінилося. Марина Романівна сиділа за столом, Вара виглядала розгубленою, але не злою.
— Ми купуємо квартиру, — сказала теща.
Микита завмер.
— Перепрошую?
— Однокімнатну. Тут. Щоб ви не витрачали гроші на оренду.
— Це надто велика допомога.
— Я не питаю, велика вона чи мала. Я допомагаю доньці. А ви, якщо хочете зберегти чоловічу гордість, можете вважати, що це борг на невизначений термін.
Вара фиркнула, але вже без роздратування.
— Мамо, ти невиправна.
— Зате корисна.
За якийсь час квартиру справді купили. Невелику, не нову, але затишну. Коли Микита й Вара вперше зайшли туди вже як господарі, вони довго стояли посеред кімнати й мовчали. Потім Вара раптом закружляла на місці.
— Наша, — сказала вона. — Уявляєш? Наша.
Микита дивився на неї й усміхався. Йому здавалося, що вони піднялися на цілу сходинку вище в цьому дорослому житті. Тепер у них був свій куток. Не орендований, не тимчасовий, не чужий.
Вони із захопленням облаштовували квартиру. Купували недорогі речі, фарбували стару полицю, сперечалися про колір фіранок, сміялися, коли Микита криво повісив дзеркало. Вара називала його майстром із непередбачуваним результатом, а він відповідав, що зате в домі ніколи не буде нудно.
Поступово життя ввійшло в спокійне русло. Навчання наближалося до кінця. Микита й Вара стали впевненішими, дорослішими. Вони вже не лякалися кожної побутової проблеми. Знали, скільки треба відкласти на їжу, коли платити за комунальні послуги, як розподіляти час між навчанням, роботою й домом.
Після закінчення коледжу обоє влаштувалися на роботу. Микита — за фахом, Вара — в освітній заклад. Перші зарплати вони відсвяткували вдома. Купили торт, недороге вино, накрили на стіл і сиділи на кухні, згадуючи, як нещодавно ділили останні гроші до копійки.
— Бачиш, — сказала Вара, піднімаючи келих. — Не пропали.
— Бо ти командувала.
— Бо ти терпів.
— Теж правда.
Вони сміялися. Все нарешті здавалося надійним.
Але за кілька місяців у життя Микити прийшла тяжка втрата. Померла його мати. Серце підвело раптово. Батько подзвонив рано-вранці, і з його голосу Микита одразу зрозумів, що сталося щось страшне.
Вони з Варою поїхали на похорон.
Дім зустрів їх тишею й запахом свіжого хліба, який хтось із сусідів приніс для поминального столу. Андрій Павлович виглядав постарілим за одну ніч. Микита обійняв батька, але слів не знайшов. Вара трималася поруч, допомагала чим могла, говорила з жінками, які накривали стіл, подавала воду, прибирала посуд, тихо брала на себе все, що бачила.
Під час похорону Микита несподівано побачив Аліну.
Вона стояла трохи осторонь. Гарна, доглянута, але з якимось утомленим виразом обличчя. На мить їхні погляди зустрілися. Микита відчув не біль, як колись, а дивну порожнечу. Ніби перед ним була людина з давно прочитаної книжки.
Аліна підійшла першою.
— Здрастуй, Микито. Прийми співчуття.
— Дякую, — стримано відповів він.
Поруч стояла Вара. Микита повернувся до неї.
— Це моя дружина, Вара.
Аліна перевела погляд на неї. Вара ввічливо кивнула, але в її очах одразу з’явилася холодна настороженість. Вона не потребувала пояснень. Микита колись розповідав їй про дівчину, яка не дочекалася його зі служби. І зараз Вара зрозуміла: перед нею саме вона.
— Дуже приємно, — сказала Аліна.
— Взаємно, — сухо відповіла Вара.
Розмова на цьому майже закінчилася. Микита відійшов, а Вара ще кілька секунд дивилася Аліні вслід. Їй не сподобалося те, як ця жінка дивилася на її чоловіка. Надто уважно. Надто по-хазяйськи для людини з минулого.
Після похорону вони лишилися в батька на кілька днів. Треба було допомогти по господарству, розібрати якісь речі, побути поруч. Микита ходив ніби спустошений. Іноді мовчав подовгу, іноді несподівано починав згадувати матір — як вона сварилася за безлад, як пекла пироги, як переживала за нього під час служби.
Вара не лізла з зайвими словами. Просто була поруч.
За два дні Микита запропонував навідати старих друзів. Він давно не бачив хлопців, з якими виріс, і хотів трохи відволіктися.
— Підеш зі мною? — спитав він Вару.
Того дня вона справді почувалася недобре. Чи то втома після дороги й похорону, чи то головний біль, чи просто накопичене напруження.
— Іди сам, — сказала вона. — Я полежу.
— Я можу лишитися.
— Не треба. Я бачу, тобі хочеться зустрітися з друзями. Зі мною нічого страшного. Голова поболить і мине.
— Точно?
— Точно. Іди.
Микита ще трохи вагався, але Вара майже виштовхала його з дому, усміхнувшись наостанок.
Він вийшов на вулицю й попрямував до будинку одного зі старих приятелів. Уже завертав за ріг, коли почув за спиною знайомий голос.
— Микито.
Він обернувся.
До нього йшла Аліна. Усміхалася так, ніби вони розійшлися не з болем і зрадою, а просто давно не бачилися.
— Ну, здрастуй, кавалере, — сказала вона.
Микита відразу насупився.
— Колишній кавалере. Ти забула уточнити.
— Хіба все в житті не можна виправити?
— Не все.
Аліна підійшла ближче. Від неї пахло дорогими парфумами, але в цьому запаху Микиті чомусь вчулося щось чуже й неприємне.
— Не вдавай, що зовсім мене забув, — м’яко сказала вона. — Я ж знаю, ти питав про мене в брата.
— Питав колись. Давно.
— Значить, тобі було цікаво.
— Мені було боляче. Це різні речі.
Аліна опустила очі, потім зітхнула.
— У мене все склалося не так, як я думала. Я розлучилася. Чоловікові я стала не потрібна майже відразу після народження сина. Спочатку зрада, потім інша, потім він просто сказав, що я для нього тягар. І викинув мене зі свого життя.
Микита слухав без колишнього співчутливого трепету. Йому було шкода її як людину, але не як жінку, яку він колись кохав.
— Навіщо ти мені це розповідаєш?
— Невже тобі зовсім не цікаво, що зі мною було?
— Ти сама обрала свою дорогу.
— А ти хочеш сказати, що в тебе все перегоріло?
— Саме це й хочу сказати.
Аліна подивилася на нього пильно.
— Не вірю.
— Це вже твоя справа.
— Ти одружився, щоб забути мене?
— Я одружився, бо кохаю свою дружину.
Слова прозвучали твердо. Микита й сам відчув, що в них немає ні сумніву, ні бажання комусь щось доводити.
— Кохаєш? — Аліна всміхнулася. — Так швидко?
— Не тобі рахувати час.
Він хотів піти, але Аліна раптом схопила його за руку.
— Зачекай.
— Відпусти.
Замість відповіді вона різко підвелася навшпиньки й поцілувала його.
Поцілунок тривав лише кілька секунд. Микита від несподіванки завмер, потім різко відштовхнув її.
— Ти що робиш?
Аліна усміхнулася так, ніби досягла свого.
— Злякався? Значить, не все забув.
— Більше ніколи так не роби. І до мене не підходь.
— Побачимо, — тихо сказала вона. — Ти ще згадаєш, як нам було добре.
— Ні.
— Не зарікайся.
Микита розвернувся й пішов. Серце в нього билося швидко, але не від колишніх почуттів. Від злості. Від неприємного відчуття, ніби його втягнули в щось брудне.
До друзів він усе-таки зайшов, але вечір уже був зіпсований. Він відповідав розсіяно, майже не слухав розмов, часто дивився у вікно. Перед очима стояла Аліна і її самовпевнена усмішка.
Коли Микита повернувся додому, Вара лежала на дивані з книжкою. Вона підвела очі.
— Як погуляв?
— Нормально. Бачив Сергія, потім ще хлопці підійшли.
Він розповів про зустріч зі старим приятелем, про те, хто де працює, хто одружився, хто виїхав. Про Аліну промовчав. Не тому, що хотів приховати щось важливе, як він сам собі пояснював, а тому, що не хотів засмучувати дружину. Він був певен: це нічого не означає. Просто неприємний епізод, про який краще забути.
Але таємниці рідко зникають самі.
Наступного дня все було відносно спокійно. Микита допомагав батькові на подвір’ї, Вара готувала, увечері вони сиділи втрьох на кухні. До від’їзду лишалося кілька днів. Микита вже майже переконав себе, що вчорашня зустріч з Аліною була останньою.
Але за день вона прийшла сама.
Микита відчинив двері й завмер.
— Що тобі треба?
