Аліна усміхнулася.
— Хіба так зустрічають гостей?
— Ми тебе не чекали.
— Значить, буде сюрприз.
— У нас немає спільних тем.
— Помиляєшся. Я прийшла познайомитися з жінкою, яку ти взяв за дружину, щоб довести собі, ніби мене забув.
Микита ледве стримався.
— Іди звідси.
Але в цю мить у передпокої з’явилася Вара. Вона відразу оцінила і позу Аліни, і обличчя чоловіка, і напруження в повітрі.
— То ось ти яка, — спокійно сказала Вара. — Та сама дівчина, яка не дочекалася одного, вийшла за іншого, а тепер прийшла перевірити, чи не лишився колишній на гачку?
Аліна зміряла її поглядом.
— А ти, бачу, певна, що він твій остаточно?
— Не певна. Знаю.
— Надто самовпевнено.
— Не більше, ніж з’являтися в чужий дім без запрошення.
Аліна всміхнулася й повернулася до Микити.
— Ти їй не розповів?
Микита напружився.
Вара помітила це миттєво.
— Про що?
Аліна вдала здивування.
— Ах, значить, не розповів. Забув згадати, що ми нещодавно зустрілися. І що він не так уже й швидко відсторонився, коли я його поцілувала.
Вара перевела погляд на чоловіка. На її обличчі не здригнувся жоден м’яз, але Микита відчув, як у кімнаті стало холодніше.
Аліна явно хотіла продовжити, але Вара раптом усміхнулася.
— Якщо тобі вдалося вкрасти жалюгідний шматок чужого поцілунку, можеш пишатися цим як великою перемогою. Тільки на більше не розраховуй.
Аліна зблідла від злості.
— Ти надто впевнена в собі.
— А ти надто затрималася. Микито, проведи гостю. Нам із тобою, здається, є чим зайнятися без глядачів.
Вара підійшла до чоловіка, м’яко провела долонею по його щоці й, не відриваючи погляду від Аліни, додала:
— І двері зачини міцніше. Щоб минуле випадково знову не забрело.
Аліна пішла не відразу. Кілька секунд вона дивилася на Вару з ненавистю, потім різко повернулася й вийшла.
Щойно двері зачинилися, тиша стала важкою.
Микита повільно повернувся до дружини.
— Варо…
— Пояснюй.
— Вона сама мене поцілувала. Я не хотів.
— Я спитала не це. Чому ти мені не сказав?
Він підійшов ближче, спробував узяти її за руку, але вона відсторонилася.
— Я не хотів, щоб ти ревнувала. Це нічого не означало.
— Для тебе, можливо. А для неї означало достатньо, щоб прийти сюди й кинути мені це в обличчя.
Микита опустив погляд. Він розумів, що винен. Не в поцілунку, а в мовчанні.
— Я здуру вчинив, — тихо сказав він. — Думав, якщо промовчу, то просто не дам цьому місця в нашому житті.
— Таємниці якраз і займають найбільше місця, — холодно відповіла Вара.
Він розповів усе: як Аліна окликнула його, що говорила, як скаржилася на своє життя, як раптово поцілувала, як він відштовхнув її. Вара слухала мовчки. Не перебивала. Лише очі її ставали дедалі серйознішими.
Коли Микита закінчив, вона задумливо сказала:
— Цікава жінка. Не змогла влаштувати своє життя й вирішила перевірити, чи можна зруйнувати чуже.
— Я не дам їй нічого зруйнувати.
— Тоді не допомагай їй мовчанням. Мені було неприємно дізнатися це від неї. Дуже неприємно.
— Пробач.
— Надалі жодних таких секретів. Навіть якщо тобі здається, що це дрібниця. Особливо якщо тобі здається, що це дрібниця.
Микита ступив до неї, і цього разу вона не відсторонилася. Він обійняв її міцно, з вдячністю і страхом. Йому було соромно, але водночас він відчував полегшення: Вара не влаштувала істерики, не стала кричати, не пішла. Вона побачила ситуацію ясно й жорстко, але не дозволила Аліні досягти свого.
— Давай забудемо її, — сказав він. — Вона минуле.
— Минуле іноді дуже нахабне, — буркнула Вара.
— Значить, будемо зачиняти двері.
Вона тихо всміхнулася, але в її голосі ще лишалася образа.
— Дивися, щоб наступного разу не забув ключ.
За кілька днів вони повернулися додому. Микита сподівався, що історія з Аліною нарешті закінчилася. Але невдовзі вона знову нагадала про себе.
Вона якимось чином дізналася його номер у брата Артема й почала дзвонити. Спочатку Микита відповідав, думаючи, що зможе спокійно пояснити все ще раз. Він казав їй, щоб вона припинила, що в нього є дружина, що між ними нічого бути не може. Аліна слухала, потім дзвонила знову.
Вара швидко помітила ці розмови. Спершу мовчала, потім почала дратуватися.
— Чому вона досі може тобі дзвонити?
— Я ж кажу їй, щоб відчепилася.
— Вочевидь, кажеш недостатньо зрозуміло.
— Варо, я не даю їй приводу.
— Сама її присутність у твоєму телефоні вже привід.
Укотре, коли телефон Микити знову задзвонив, Вара подивилася на екран і гірко всміхнулася.
— Може, в тебе й справді до неї щось лишилося? Якщо так, збирай речі й їдь до неї. Навіщо мучитися?
— Що за дурниці ти говориш? Ти ж сама чула, що я їй відповідаю.
— Чула. І ще чую, що дзвінки тривають. Значить, спосіб обрано неправильний.
— І що мені зробити?
Вара подивилася на нього як на людину, яка раптом забула найпростішу річ.
— Заблокувати. Ми живемо не в кам’яному віці. Є чорний список. Небажаний абонент туди відправляється — і проблему вирішено.
Микита завмер.
— Я справді про це не подумав.
— Авжеж. Зате продовжував вести з нею виховні бесіди.
— Могла б раніше сказати.
Вара різко підняла брови.
— А я маю тобі все підказувати? У нашій сім’ї хто чоловік — ти чи я?
Сказавши це, вона відвернулася й демонстративно взялася до своїх справ. Микита відразу заблокував Аліну, але було пізно. Вара образилася всерйоз.
Кілька днів вона розмовляла з ним холодно. Не мовчала зовсім, але відповідала коротко, без звичних жартів, без тієї жвавості, до якої він звик. Микита приносив квіти, просив пробачення, намагався обійняти, готував вечерю, навіть купив її улюблені тістечка. Нічого не допомагало.
— Варо, ну скільки можна? — не витримав він одного разу.
— Стільки, скільки треба.
— Я ж виправив помилку.
— Помилку виправив. А осад лишив.
— Що мені зробити?
— Подумай сам. Ти це вмієш, коли дуже треба.
Ці слова лише сильніше вибили його з колії. Він злився на себе, на Аліну, на власну розгубленість. Йому здавалося, що він утратив доступ до дружини, ніби між ними з’явилася тонка скляна стіна: він її бачить, чує, але достукатися не може.
Після чергової невдалої спроби помиритися Микита не витримав. Мовчки накинув куртку й вийшов із квартири, грюкнувши дверима.
Він пішов до Романа — того самого друга, який колись влаштував безглуздий напад заради пропозиції. Після коледжу вони продовжували спілкуватися. Роман жив неподалік, працював, іноді кликав Микиту в гості, але той заходив рідко.
Цього разу Микита прийшов не з порожніми руками. Взяв пляшку міцного напою, хоча зазвичай так не робив.
Роман відчинив двері й одразу насторожився.
— Ого. Ти з таким обличчям і з пляшкою. Що сталося?
— Давай вип’ємо.
— Значить, сталося серйозне.
Він не став розпитувати на порозі. Провів Микиту на кухню, швидко дістав закуску: нарізав ковбасу, поставив банку солоних огірків, розігрів смажену картоплю. Потім сів навпроти.
Микита мовчки розлив по чарках. Вони випили. Лише після цього Роман спитав:
— Ну? Розповідай.
Микита знову налив.
— Спочатку ще по одній.
— Ти мене лякаєш.
Вони випили вдруге. Микита підчепив виделкою огірок, але їсти не став. Поклав назад і важко видихнув.
— Ми з Варою посварилися.
— Через що?
Микита розповів усе: і про Аліну, і про поцілунок, і про те, що промовчав, і про дзвінки, і про чорний список, про який не подумав. Роман слухав, іноді хитав головою, але не перебивав.
Коли Микита закінчив, друг криво всміхнувся.
— Вара в тебе, звісно, вогонь. Я досі пам’ятаю, як вона мене тоді відлупцювала біля арки.
— Не смішно.
— Та я не сміюся. Просто ти мав давно зрозуміти, з ким живеш. Їй не потрібні букети після кожної сварки. Вона не така.
— А яка?
— Така, яка хоче бачити поруч рішучого чоловіка. Не того, хто чекає, поки дружина підкаже, як заблокувати колишню.
Микита скривився.
— Дякую, добив.
— Я не добиваю, я пояснюю. Ти ж після сварки що робиш? Квіти, вибачення, винуваті очі. А вона це й так від тебе бачить постійно. Їй потрібен вчинок. Щось не за шаблоном.
— Знову вчинок? — Микита роздратовано всміхнувся. — Через твій минулий «вчинок» ти ледь без потомства не лишився.
— І все ж вона за тебе вийшла.
— Не нагадуй.
Роман замислився, потім сказав:
— Вивези її кудись.
— Куди?
— У відпустку. Тільки не туди, де шум, люди, готелі, пляжі й натовп. Краще на природу. Ліс, річка, тиша. Щоб ви були вдвох. Без Аліни, без телефонів, без сусідів, без образ. Там і поговорите нормально.
Микита скептично подивився на нього.
— Ти пропонуєш Варі жити в лісі?
— Не жити, а відпочити кілька днів. Ти здивуй її. Вона ж любить, коли не за шаблоном.
— Вона мене в перший же день з’їсть за комарів.
— Зате вже розмовлятиме.
Микита мимоволі всміхнувся.
— У твоїх авантюрах завжди є ризик для здоров’я.
— Але іноді вони працюють.
Приятелі ще трохи посиділи. Микита випив більше, ніж збирався. Додому він повернувся пізно й із важкою головою. Щойно зайшов до кімнати, як побачив Вару на дивані з телефоном. Вона комусь писала й тихо сміялася.
Усередині в нього неприємно кольнуло. Алкоголь, ревнощі, образа — все змішалося.
— Весело?
