— спитав він.
Вара підвела очі.
— А має бути сумно?
— З ким переписуєшся?
— З людиною.
— З якою людиною?
Вона відклала телефон і уважно подивилася на нього. Потім підійшла ближче, принюхалася й скривилася.
— Ти пив.
— Це не відповідь.
— А ти прийшов напідпитку й вирішив влаштувати сцену ревнощів? Пречудово.
— Я просто спитав.
— Ні, ти не просто спитав. Ти вже вигадав собі залицяльника. Спатимеш сьогодні на підлозі.
Микита хотів заперечити, але зрозумів, що лише погіршить ситуацію. Він мовчки дістав покривало, кинув на підлогу подушку й ліг. Через втому й випите сперечатися сил не було.
— На добраніч, — сказав він тихо.
Вара не відповіла.
Наступні дні були ще холоднішими. Микита остаточно зрозумів: квітами, вибаченнями й винуватим обличчям він нічого не доб’ється. У голові дедалі частіше спливав Романів порад. Природа. Ліс. Кілька днів удвох.
Спочатку ця ідея здавалася смішною. Але чим більше він думав, тим виразніше розумів: у ній справді щось є. Вони давно нікуди не вибиралися. Їхнє життя стало роботою, домом, втомою і тепер ще й образою. Може, зміна обстановки допоможе.
Одного вечора він наважився. Вара сиділа на кухні, гортала зошит із якимись записами. Микита зупинився у дверях.
— Нам треба поговорити.
Вона підвела очі.
— Знову вибачатимешся?
— Ні.
Це її здивувало.
— Тоді що?
Микита глибоко вдихнув.
— Ми надто довго ходимо довкола цієї сварки. Я не хочу, щоб ми жили як сусіди. Давай поїдемо на кілька днів. У ліс, до річки, кудись, де нікого немає. Побудемо вдвох. Без дзвінків, без розмов про минуле, без цієї стіни між нами.
Вара дивилася на нього мовчки. Вона явно чекала чого завгодно: чергового букета, чергових прохань, обіцянок. Але не цього.
— У ліс? — перепитала вона.
— Так.
— Ти і ліс?
— А що?
— Та нічого. Просто цікаво подивитися, який із тебе турист.
Микита обережно спитав:
— Це означає, ти згодна?
Вара раптом розсміялася. Сміх був уже не злий, не холодний, а майже колишній.
— Згодна. Тим більше відпустка в нас збігається. Може, там і справді витрусимо з голів усе зайве.
Микита відчув, як усередині відпускає тугий вузол.
— Тоді я все організую.
— Тільки без фальшивих хуліганів.
— Обіцяю.
— І без ночівлі під кущем, якщо раптом виявиться, що ти не вмієш ставити намет.
— Я навчуся.
— Оце я й хочу побачити.
За кілька днів вони почали збиратися. Микита взявся до справи з несподіваним ентузіазмом. Купив надувний човен, снасті, перевірив рюкзаки, склав список продуктів. Вара спершу посміювалася з його серйозності, потім сама втягнулася. Сушила сухарі, розкладала крупи по пакетах, збирала аптечку, сперечалася, скільки одягу брати.
— Ми їдемо на кілька днів, а не переселяємося назавжди, — казала вона, коли Микита намагався додати ще одну мотузку й запасний ніж.
— У лісі все знадобиться.
— Особливо третій ліхтарик.
— А раптом два зламаються?
— Тоді я світитиму твоєю самовпевненістю.
Попри жарти, між ними вперше за довгий час знову з’явилася легкість. Не повне примирення — до нього ще треба було дійти. Але тріщина почала затягуватися.
До місця їх довіз місцевий житель на моторному човні. Далі дороги майже не було. Ліс стояв густий, темно-зелений, пахнув сирістю, травою і річкою. Невелика сторожка розташовувалася неподалік від берега. Її колись лишали для рибалок і мисливців, щоб можна було перечекати негоду або переночувати.
Чоловік, який їх привіз, допоміг вивантажити речі.
— За вісім днів заберу, як домовлялися, — сказав він. — Раніше якщо що — зв’язку тут майже немає, тож краще без пригод.
— Ми тихі люди, — відповів Микита.
Вара хмикнула, але промовчала.
Коли човен пішов, довкола стало дивовижно тихо. Лише вода хлюпалася біля берега, та в лісі перегукувалися птахи. Вара озирнулася й раптом усміхнулася.
— Гарно.
— Я ж казав.
— Поки не зазнавайся. Гарно — це ще не означає зручно.
Вони почали розпаковуватися. Вара діставала продукти й складала їх у сторожці, Микита взявся за намет. За десять хвилин стало ясно: в теорії він уявляв собі процес значно впевненіше, ніж на практиці.
Намет уперто складався не туди, дуги вискакували, тканина перекошувалася. Вара якийсь час спостерігала мовчки, потім не витримала й розсміялася.
— Мій великий туристе, тобі допомогти?
— Я майже розібрався.
— Авжеж. Ще трохи — і намет сам піде назад у сумку.
Вона підійшла, спритно перехопила одну з дуг і почала допомагати. Микита вдав ображеного.
— Я хотів усе зробити сам.
— А я хотіла сьогодні повечеряти, а не чекати, поки ти переможеш тканину.
— Взагалі-то можна ночувати в сторожці.
— От саме. Тому незрозуміло, чому ти воюєш із наметом, коли в нас є будиночок.
— Це не будиночок, а тимчасовий прихисток. А раптом прийдуть рибалки чи мисливці? Ми їм заважатимемо.
— Якщо прийдуть, посунемося. Або ти пропонуєш мені жити в наметі, поки сторонні чоловіки займуть хатинку?
— Ні, звісно.
— Тоді сьогодні спимо всередині. Намет поставимо завтра. Уже сутеніє.
Микита озирнувся. Сонце справді хилилося до лісу.
— Гаразд. Командуй.
— Оце правильне слово, — вдоволено сказала Вара. — Ти займися вечерею. А я розпалю вогонь.
— Чому це я вечерею?
— Бо ти винен, що ми так пізно виїхали. Хто пів дня вовтузився з новим човном?
— Човен — важлива частина відпочинку.
— Авжеж. Без нього гриби не ростуть, риба не ловиться й повітря не дихається.
Микита розсміявся.
— Між іншим, завтра зранку почнемо з риболовлі. Потім гриби, ягоди, прогулянка. У нас вісім днів, треба використати їх із користю.
Вара примружилася.
— А відпочинок у твоєму розкладі передбачено?
— Усе це і є відпочинок.
— А кохання?
Він підійшов ближче й обійняв її за талію.
— Обов’язково. Найважливіший пункт.
Вона трохи зм’якшала й уперше за довгий час сама поклала голову йому на плече.
Увечері вони сиділи біля вогнища. Їли просту їжу з металевих мисок, пили чай, дивилися, як темніє ліс. Вара розповідала кумедні історії з роботи, Микита згадував, як у дитинстві ходив із батьком на риболовлю й одного разу замість риби витяг старий черевик.
Ніч минула в сторожці. Жорсткі лежаки, запах дерева, шарудіння за стінами — все було незвичним, але Вара заснула швидко. Микита ще довго лежав поруч, прислухався до її дихання й думав, що, можливо, Роман таки дав добру пораду.
Вранці він прокинувся рано й почав будити дружину.
— Вставай. Риба чекати не буде.
Вара вкрилася з головою.
— Риба хай теж спить.
— Ми приїхали на природу.
— Природа нікуди не втече.
— А от риба піде до інших рибалок.
— Тут нікого немає.
— От саме. Значить, вся наша.
Вона висунула з-під ковдри одне око.
— Ти нестерпний.
— Зате з перспективами на юшку.
Вара ще хвилин десять бурчала, але все-таки підвелася. Вони вийшли до річки, спустили човен і вирушили рибалити. Микита намагався виглядати досвідченим, але Вара досить швидко помітила, що половину дій він згадує на ходу.
Утім, улов вийшов. Кілька окунів і жменя дрібної риби здалися їм справжнім багатством. Вара з ентузіазмом узялася варити юшку, а Микита рубав дрова, почуваючись майже господарем лісу.
— Знаєш, — сказала вона, помішуючи казанок, — я рада, що ми сюди приїхали.
Він зупинився.
— Справді?
