— Справді. Тільки не зазнавайся. Це поки що попередня подяка.
— Прийму й таку.
Перші дні минули напрочуд добре. Вони ходили до лісу, збирали гриби й ягоди, поверталися втомлені, але задоволені. Вара сміялася, коли Микита плутав їстівні гриби з підозрілими й щоразу питав у неї, чи точно це можна брати. Увечері вони сиділи біля вогнища й мріяли, що колись повернуться сюди знову, вже з нормальними кошиками й більшим запасом солі, щоб заготувати гриби.
Вони знову розмовляли по-справжньому. Не про побутові дрібниці, не про дзвінки, не про минулі помилки. Про себе. Про страхи. Про те, як обоє втомлюються бути сильними. Про дитину, яку їм колись хотілося б мати. Про дім, де буде гамірно, тепло й не буде місця чужим примарам.
Вара поступово відтавала. Микита відчував це в її погляді, в голосі, в тому, як вона знову починала жартувати й торкатися його мимохідь. Він не квапив. Просто був поруч.
На п’ятий день йому здавалося, що поїздка справді врятувала їх від затяжної сварки.
Але саме того дня спокій урвався.
Увечері Вара готувала вечерю біля вогнища. Микита сидів поруч на колоді й намагався полагодити котушку від вудки, яку сам же вранці зламав. Повітря було тихе, тепле. Річка за кущами м’яко шуміла. Все виглядало мирно.
І раптом із лісу почулися чоловічі голоси.
Вара підвела голову. Микита теж прислухався. За кілька секунд між деревами з’явилися двоє чоловіків років двадцяти п’яти-тридцяти. Одягнені вони були не як туристи. Йшли впевнено, розв’язно, ніби давно знали ці місця й нікого тут не боялися.
Вони підійшли до вогнища.
— Добрий вечір, — сказав один.
— Добрий, — відповів Микита, підводячись.
Вара відчула неприємний холодок. Щось у їхніх поглядах їй одразу не сподобалося. Один дивився на неї надто пильно, з відвертою посмішкою. Другий озирав речі біля сторожки.
— Пощастило нам сьогодні, — протягнув перший. — І вогонь є, і вечеря, і компанія приємна.
Микита, намагаючись не показати напруження, сказав:
— Присядьте, якщо хочете. Вечеря майже готова.
Чоловіки переглянулися й сіли так вільно, ніби їх уже запросили не на вечерю, а у власний дім.
Перший знову подивився на Вару.
— Красуне, готуєш, бачу, добре. А ще чим потішити вмієш?
Вара завмерла. Микита повільно підвівся з колоди. Обличчя його стало жорстким.
— З моєю дружиною так не розмовляють, — сказав він тихо. — Ми поставилися до вас по-доброму. Не треба псувати вечір.
Чоловік усміхнувся.
— Чуєш, турист заговорив.
Другий хмикнув.
— Сядь і не заважай. Ми не з тобою балакаємо.
Микита зробив крок уперед.
— Я сказав, досить.
Вара швидко втрутилася, відчуваючи, як ситуація стає небезпечною.
— Давайте не будемо сваритися. Ми зараз підемо в намет, а ви можете переночувати в сторожці. Вечеря готова, їжте. У рюкзаку є консерви, згущене молоко, чай. Беріть, що треба, тільки давайте розійдемося спокійно.
Перший чоловік навіть не дав їй договорити.
— Усе, що ти перелічила, ми й без дозволу візьмемо. Тільки нас не консерви цікавлять.
Вара зблідла.
Микита кинувся до нього тієї ж миті, коли той спробував наблизитися до неї. Він відштовхнув незнайомця так різко, що той утратив рівновагу й покотився в бік яру.
Другий вилаявся, вихопив ножа й рвонув до Микити.
Вара побачила все ніби в уповільненому сні. Блиск леза. Різкий рух. Микита, який відступає на крок. Потім його обличчя перекосилося від болю, і він упав, схопившись за бік.
На секунду Вару ніби паралізувало. Але тільки на секунду.
Поруч лежала сокира, якою Микита рубав дрова. Вона схопила її обома руками й ударила нападника обухом по голові. Чоловік охнув і почав осідати на землю.
— Микито! — Вара кинулася до чоловіка.
На його футболці швидко розповзалася темна пляма. Він намагався підвестися, але сил не вистачало.
— Варо…
— Мовчи. Вставай. Нам треба до річки.
Вона розуміла: перев’язати рану треба негайно, але лишатися тут не можна. Перший нападник міг повернутися будь-якої секунди. Другий теж міг отямитися.
Вара допомогла Микиті підвестися. Він навалився на неї майже всією вагою, і вона ледве втрималася.
— Тримайся, чуєш? Човен біля берега. Ми підемо човном.
З-за дерев пролунав злий крик. Перший чоловік уже вибирався з яру й вимагав, щоб вони зупинилися.
Вара не озиралася. Вона майже тягла Микиту до води, спотикаючись, задихаючись, але не дозволяючи собі зупинитися. Кожен крок здавався нескінченним.
Біля берега човен лежав перевернутий. Вара насилу опустила Микиту на землю, перевернула човен, зіштовхнула його у воду. Потім допомогла чоловікові залізти всередину. Він стогнав, але намагався триматися.
— Молодець, коханий, — шепотіла вона. — Ще трохи. Тільки не заплющуй очі.
Позаду вже чулися важкі кроки.
Вара відштовхнула човен, стрибнула всередину й схопилася за весла. Чоловік добіг до кромки води, кричав, лаявся, наказував повернутися. Вона гребла з усіх сил. Руки відразу занили, плечі ніби зайнялися вогнем, але страх надав їй такої сили, про яку вона сама не підозрювала.
За кілька хвилин вона озирнулася. Нападник стояв біля води й, схоже, збирався плисти за ними. Вара стиснула зуби й заходилася веслувати ще швидше.
Лише коли човен пішов за поворот русла і голос чоловіка стих, вона дозволила собі на мить перевести подих. Потім одразу перебралася до Микити.
Він важко дихав. Обличчя зблідло.
Вара зірвала з себе сорочку, притиснула тканину до рани й змусила його покласти зверху руку.
— Тисни. Сильно тисни, чуєш?
— Чую, — прошепотів він.
— Ти в мене найкращий. Ми виберемося. Я довезу тебе до людей. Там допоможуть. Тільки не відключайся.
Микита спробував усміхнутися.
— Командуєш…
— Авжеж командую. Хтось же має.
— Я кохаю тебе.
— Я теж тебе кохаю. Тому ти зараз слухатимеш мій голос і триматимешся. Зрозумів?
— Зрозумів.
Вара знову взялася за весла. Вона гребла й говорила. Розповідала перше, що спадало на думку: як вони познайомилися в кафе, як він сидів над піцою, як Роман зображав хулігана й отримав заслужене покарання, як вони куплять нову сковорідку, коли повернуться додому, як колись приїдуть сюди знову, але вже з нормальними засобами зв’язку й без небезпечних сусідів.
Іноді вона озиралася на Микиту.
— Чуєш мене?
— Чую.
— Не смій мовчати.
— Ти страшна жінка.
— От і живи, щоб далі боятися.
Він слабо всміхнувся.
Але невдовзі його відповіді стали рідшими. Вара помітила, що він перестав реагувати на її слова. Вона кинула весла, підповзла до нього й затрусила.
— Микито! Розплющ очі!
Він насилу підвів повіки.
— Усе нормально. Не збираюся я помирати в човні. Давай допоможу гребти.
— Лежи!
Він хотів щось сказати, але раптом обм’як.
— Микито!
Вона намагалася привести його до тями, ляскала по щоках, кликала, благала. Він не відповідав. Тоді Вара знову схопилася за весла.
Тепер вона вже не відчувала рук. Перед очима мутніло. Але десь попереду мало бути село. Мали бути люди. Світло. Допомога.
Хвилин за п’ятнадцять вона побачила вогники у вікнах.
— Допоможіть! — закричала вона з усіх сил. — Люди! Допоможіть!
Човен ткнувся в берег. Хтось вибіг із найближчого будинку. Потім іще люди. Вару питали, що сталося, але вона майже не могла говорити. Лише показувала на Микиту й повторювала:
— Чоловіка врятуйте. Будь ласка. Він поранений.
З’явилася жінка в білому халаті — місцева медпрацівниця. Вона швидко оглянула Микиту, наказала принести чисту тканину, комусь крикнула викликати швидку. Вара стояла поруч, тремтячи всім тілом, і не могла відпустити руку чоловіка.
Коли приїхала машина швидкої допомоги, Микиту повезли до лікарні. Вара хотіла їхати з ним, але її на деякий час затримали поліцейські. Треба було зрозуміти, що сталося.
Вона розповіла все збивчиво, але докладно: сторожка, двоє чоловіків, погрози, ніж, втеча човном. Описала обличчя, одяг, голоси. Працівник записував її свідчення й похмурнів дедалі більше.
— Здається, я розумію, хто це, — сказав він нарешті. — Ці двоє давно завдають людям клопоту.
Вара підвела на нього червоні від сліз очі.
— Якщо ви знали, чому вони досі ходили на волі?
Чоловік не відразу відповів.
— Раніше до такого не доходило. Скарги були, але серйозних доказів…
— Мій чоловік зараз у лікарні з ножовим пораненням, — перебила вона. — Сподіваюся, тепер доказів достатньо.
— Ми зробимо все, що належить.
— Робіть не «що належить», а так, щоб вони більше нікого не зачепили.
Після оформлення її нарешті відпустили до лікарні. Усю дорогу вона сиділа як кам’яна. У голові звучало одне питання: чи живий Микита?
У лікарняному коридорі Вара просиділа до самого ранку. Їй кілька разів пропонували води, хтось із медсестер намагався вмовити її прилягти хоча б на годину, але вона лише хитала головою. Здавалося, якщо вона відійде від дверей операційної, станеться щось непоправне. Тому Вара сиділа на жорсткому стільці, стискала в руках край своєї забрудненої куртки й дивилася туди, звідки мав вийти лікар.
Коли їй нарешті сказали, що Микита живий, вона не відразу зрозуміла сенс цих слів. Спочатку почула лише голос, потім побачила втомлене обличчя лікаря, його спокійні очі, а вже потім до неї дійшло: живий. Не «ми зробили все можливе», не «стан критичний», а саме живий.
Вара закрила обличчя долонями. Її затрусило так сильно, що медсестра підтримала її за плечі.
— З ним можна буде побачитися? — спитала вона, ледве впоравшись із диханням.
— Не зараз. Він після операції. Йому потрібен спокій.
— Я тихо посиджу. Мені тільки побачити.
— Пізніше, — м’яко відповів лікар. — Ви й самі ледве тримаєтеся.
Вара хотіла заперечити, але сил уже не було. Вона просто кивнула.
За кілька годин її все ж пустили до Микити ненадовго. Він лежав блідий, із заплющеними очима, під’єднаний до апаратів. Вара підійшла до ліжка так обережно, ніби боялася навіть повітря стривожити. Сіла поруч, узяла його руку й притисла до губ.
— Я тут, — прошепотіла вона. — Чуєш? Я поруч. Ти тільки одужуй.
Микита не відповів. Але його пальці ніби ледь помітно здригнулися, і Вара вхопилася за цей рух як за обіцянку.
У найближчі дні все її існування звузилося до лікарні. Вона майже не йшла звідти. Їла абияк, спала уривками, відповідала на дзвінки батька Микити, Романа, Марини Романівни. З кожним говорила коротко, бо не було сил переказувати одне й те саме. Головне вона повторювала всім: Микита живий, лікарі борються, надія є.
Коли Микита остаточно прийшов до тями, першим ділом спробував усміхнутися.
— Ну що, командире, — прошепотів він хрипко, — довезла?
Вара прикусила губу, щоб не розплакатися при ньому.
— Довезла. І ще довезу куди завгодно, якщо надумаєш знову геройствувати.
— Я не геройствував.
— Авжеж. Просто вирішив перевірити, як швидко я гребу.
Він слабо всміхнувся, але тут же скривився від болю.
— Не сміши мене, — попросив він.
— Сам почав.
Відтоді Вара стала для нього не просто дружиною, а чимось на кшталт особистого джерела життя. Вона приходила щодня. Приносила бульйон, чисті речі, книжки, які він однаково майже не читав, розповідала новини, сварила його за спроби ворушитися раніше часу й хвалила за кожен маленький успіх.
Микита іноді піддражнював її:
— Якщо поруч така дружина, ніякі бандити не страшні.
— От саме, — відповідала вона. — Тому більше без мене в подвиги не ходи.
— Я і з тобою ходити не хочу. Мені тепер диван миліший.
— Запам’ятаю. Куплю тобі медаль «За любов до дивана».
Попри жарти, пережите ще довго стояло між ними німим жахом. Уночі Вара прокидалася від власних спогадів: блиск ножа, темна пляма на футболці, вага Микитиного тіла, вода під човном, біль у руках від весел. Іноді їй здавалося, що вона знову чує той голос із берега. Тоді вона сідала на ліжку, обхоплювала себе руками й чекала, поки серце перестане калатати.
Микита теж змінився. Він намагався триматися бадьоро, але іноді Вара бачила, як його погляд завмирає. Він ніби знову повертався до того вогнища, до тих двох чоловіків, до миті, коли не встиг ухилитися.
Про нападників невдовзі повідомили: їх знайшли. Один сам звернувся по медичну допомогу з травмою голови, другий намагався переховуватися, але його затримали. Вара, дізнавшись про це, не відчула радості. Лише холодне полегшення. Їй було байдуже, як вони виправдовуватимуться. Головне — вони більше не мали підійти ні до однієї жінки, ні до жодної сім’ї, ні до жодної випадкової людини в лісі.
Через деякий час Микиту перевели до лікарні ближче до дому. Там йому зробили ще одну операцію, уже планову, щоб усунути наслідки поранення. Вара знову була поруч. Вона знала розклад лікарів, імена медсестер, час перев’язок і навіть те, який чай любить санітарка з вечірньої зміни.
Одного разу, коли Микита вже міг сидіти, до нього прийшов Роман. Той зайшов до палати з винуватим виглядом, ніби саме він відправив їх у той ліс і тепер не знав, як дивитися другові в очі.
— Ну ти й виглядаєш, — сказав він замість привітання, намагаючись жартувати. — Прямо справжній постраждалий герой.
— Дякую, підтримав, — усміхнувся Микита.
Роман сів поруч.
— Як ти?
— Живий.
— Це я бачу. Я питаю нормально.
Микита знизав плечима.
— Болить. Набридло лежати. Вара командує гірше за будь-якого лікаря. Загалом жити можна.
— Слухай, — Роман потер долонею потилицю, — я все думаю… Це ж я тобі порадив туди їхати.
— І що?
— Якби не я…
— Якби не ти, ми б і далі дулися одне на одного вдома. А так хоча б помиритися встигли.
— Сумнівна користь.
— Романе, не бери на себе зайвого. Ти не знав, що там опиняться ці двоє.
Роман хотів щось відповісти, але в цю мить у коридорі почулися кроки. Двері були прочинені, і Вара, підходячи до палати, встигла почути останні фрази. Вона зупинилася, прислухалася й одразу зрозуміла: мова про поїздку.
— То це була твоя ідея?
