— спитала вона, заходячи.
Роман здригнувся так, ніби його спіймали на крадіжці.
— Варо… я…
Вона зробила суворе обличчя.
— Знову твої авантюри? Мало тобі було того разу, коли ти зображав хулігана й отримав від мене дезодорантом?
Роман безпорадно подивився на Микиту, але той лише всміхався.
— Я не думав, що…
— Авжеж, не думав, — перебила Вара. — Ти взагалі рідко думаєш до кінця.
Роман остаточно скис.
Вара витримала паузу, а потім розсміялася.
— Розслабся. Я не збираюся бити тебе по голові лікарняним графином.
— Дякую, — обережно сказав він. — Дуже щедро.
— Ідея, між іншим, була хороша. Нам справді треба було побути вдвох. Ти не винен, що лісом ходять відморозки. Але на майбутнє: якщо твоя чергова ідея стосується мене й мого чоловіка, радься спершу зі мною.
— Обіцяю.
— Дивися мені.
Роман з полегшенням видихнув і навіть осмілів.
— Тоді й ти мені пообіцяй дещо.
— Що саме?
— Не сваріться з ним так, щоб він потім приходив до мене з пляшкою й очима побитого пса. Я за друга переживаю.
Вара подивилася на Микиту. Той удав, ніби вивчає стелю.
— Значить, із пляшкою? — уточнила вона.
— Я образно, — швидко сказав Роман.
— Пізно. Я запам’ятала.
Микита кашлянув.
— Мені, здається, час на перев’язку.
— Тобі час мовчати, — сказала Вара, але вже з усмішкою.
Роман підвівся, поступився їй стільцем біля ліжка.
— Гаразд, я піду. А то вас двох небезпечно лишати в одному приміщенні, коли в обох є почуття гумору.
— Зачекай, — Вара примружилася. — Ти ж хотів іще щось сказати.
Роман зам’явся.
— Та так… Микита розповів, як ти з тими двома впоралася. Чесно? Я завжди знав, що ти бойова, але тепер остаточно переконався: з тобою краще не сперечатися.
— Розумний висновок.
— До речі, він сказав, що ви колись знову хочете туди поїхати. Ви взагалі нормальні? А якщо там ще хтось такий самий?
Роман змовницьки підморгнув Микиті. Вара помітила це й одразу зрозуміла, що з неї трохи кепкують.
— Раз ти так переймаєшся, наступного разу візьмемо тебе з собою, — сказала вона. — Перевіримо, який ти захисник у справжніх умовах.
— Ні вже, — Роман підняв руки. — Після минулого разу я від твоїх перевірок тримаюся подалі.
Коли він пішов, Микита й Вара лишилися вдвох. Вона сіла поруч, поправила край ковдри й тихо спитала:
— Справді хочеш туди повернутися?
— Не зараз. Може, колись. Щоб це місце не лишилося тільки страшним спогадом.
Вара замислилася.
— Може бути. Але тільки коли я перестану здригатися від кожного шереху.
— Тоді почекаємо.
Він узяв її за руку. Вара не відняла.
Микиту виписали не відразу. Відновлення зайняло час. Удома він спершу майже нічого не міг робити сам, і це дратувало його сильніше за біль. Вара терпляче допомагала, але не сюсюкала. Якщо він починав бурчати, вона ставила руки в боки й казала:
— Або ти дозволяєш мені допомогти, або я прив’язую тебе до дивана й викликаю Романа як доглядальника.
Після такої погрози Микита відразу ставав слухнянішим.
Поступово він зміцнів. Спершу почав виходити на короткі прогулянки, потім повернувся до легких домашніх справ, згодом — до роботи. Життя знову стало звичним: ранок, робота, магазин, вечеря, розмови на кухні. Тільки тепер у їхніх стосунках з’явилася якась нова глибина. Вони вже не просто мирилися після сварок. Вони знали, що можуть пройти крізь страх, кров, біль і все одно триматися одне за одного.
Минуло кілька місяців.
Одного вечора Микита повернувся з роботи, прийняв душ і вже збирався вечеряти, коли подзвонив батько. Голос в Андрія Павловича був дивний — начебто спокійний, але з якоюсь стриманою злістю.
— Микито, ти сидиш?
— А що сталося?
— Твій брат надумав одружуватися.
Микита спершу всміхнувся.
— Артем? Серйозно? Ну треба ж. А чого ти таким голосом говориш? Радіти треба.
На тому кінці батько вилаявся.
— Радіти нічому.
— Чому?
— Наречена в нього — Аліна.
Микита вирішив, що недочув.
— Яка Аліна?
— Та сама. Твоя колишня.
У кімнаті ніби стало тихіше. Вара, яка сиділа навпроти, відразу помітила, як змінилося обличчя чоловіка.
— Тату, це неможливо.
— Я теж так сказав.
— Артем молодший за неї. І взагалі… ні. Я не вірю, що там почуття.
— А він вірить. Твердить, що кохання в них, що він усе вирішив і нікого слухати не стане.
Микита підвівся з-за столу.
— Вони вже заяву подали?
— Наступного тижня збираються.
— Я приїду.
— Я намагався з ним говорити. Марно. Він ніби не чує.
— Я поговорю.
Микита відключився й одразу набрав брата. Артем скинув виклик. Микита спробував ще раз — той знову не відповів. Утретє телефон просто пішов у тишу.
— От упертий, — процідив Микита.
Вара спокійно спостерігала за ним.
— Що сталося?
Він розповів. Коротко, але без замовчувань.
Вара слухала уважно. На імені Аліни її обличчя трохи напружилося, але вона нічого не сказала, поки він не закінчив.
— І ти збираєшся їхати?
— Звісно. Я маю поговорити з Артемом.
— Він дорослий.
— Він не розуміє, у що лізе.
— А ти певен, що розумієш за нього?
Микита різко повернувся.
— Варо, вона нещодавно намагалася повернути мене. Цілувала мене, приходила до нас додому, дзвонила. А тепер раптом покохала мого брата? Ти справді в це віриш?
— Я не кажу, що вірю. Я кажу, що Артем має право сам помилятися.
— А я маю мовчки дивитися, як вона його використовує?
— Ні. Ти можеш попередити. Але не можеш прожити життя за нього.
Микита знову спробував додзвонитися до брата. Цього разу Артем відповів.
— Чого тобі?
— Давно ти зустрічаєшся з Аліною?
— Не твоя справа.
— Дуже навіть моя, якщо ти збираєшся одружитися з жінкою, яка нещодавно лізла до мене.
— Не бреши.
— Я не брешу.
— Ти просто не можеш змиритися, що вона обрала мене.
Микита стиснув телефон так сильно, що побіліли пальці.
— Артеме, увімкни голову. Вона тебе використовує.
— А ти завжди вважав мене малим і дурним. Годі. Я одружуся, зрозумів? І твого дозволу мені не треба.
Зв’язок обірвався. Артем сам кинув слухавку.
— Телепень, — видихнув Микита. — Просто телепень.
Вара тихо сказала:
— Він зараз тебе не почує. Надто вражений.
— Тому й треба їхати.
— Їдь, якщо вважаєш за потрібне.
— Ти зі мною?
