Вона помовчала.
— Ні. Це розмова між вами. Моя присутність лише додасть злості. Але, Микито…
— Що?
— Не перетворюй це на битву за минуле.
Він хотів заперечити, але осікся. Вара дивилася на нього сумно.
— Я знаю, ти кажеш, що Аліна для тебе нічого не означає. Я вірю. Але щоразу, коли вона з’являється, довкола все знову починає палати.
Микита підійшов до дружини й присів поруч.
— Я їду не через неї. Я їду через брата.
— Тоді пам’ятай про це.
Наступного дня Микита взяв відгул і поїхав до батька. Дорога здалася довшою, ніж зазвичай. Він дивився у вікно й прокручував у голові майбутню розмову з Артемом. Які слова підібрати? Як пояснити, що Аліна не та жінка, яку брат собі вигадав? Як не зірватися й не наговорити зайвого?
Удома його зустрів Андрій Павлович. Батько виглядав утомленим і роздратованим.
— Він у себе, — сказав він замість привітання. — Тільки користі мало.
Артем сидів у їхній старій кімнаті, де колись вони сперечалися через незастелені ліжка. Тепер брат був уже не хлопчиськом, але в його погляді Микита все одно побачив колишню вперту образу.
— Прийшов читати нотації? — спитав Артем.
— Прийшов поговорити.
— Говори.
Микита сів навпроти.
— Ти певен, що хочеш одружитися з Аліною?
— Так.
— Чому?
— Бо кохаю.
— А вона?
— Вона теж.
— Артеме, вона нещодавно намагалася повернутися до мене.
Брат усміхнувся.
— Авжеж. Зручна історія.
— Це правда.
— А може, це ти не можеш пережити, що вона тепер зі мною?
Микита відчув, як злість піднімається в грудях, але змусив себе говорити спокійно.
— Послухай мене. Я не ревную. Я кохаю Вару. Аліна мені не потрібна. Але я знаю її краще, ніж ти думаєш. Вона вміє робити боляче, коли їй це вигідно.
— Ти говориш як ображений колишній.
— Я говорю як брат.
— Тоді як брат — не лізь.
Микита довго дивився на нього. Потім сказав:
— Я хочу поговорити з нею.
Артем одразу напружився.
— Ні.
— Чому?
— Бо ти почнеш тиснути.
— Якщо вона тебе кохає, жодні мої слова її не зупинять.
— Я буду поруч.
— Добре. Будь поруч. Мені приховувати нічого.
Артем вагався, але все ж погодився. Однак пізніше передумав: чи то Аліна його переконала, чи то він вирішив показати довіру. Зустріч призначили в тихому місці, де Микита й Аліна колись часто бували ще підлітками. Для нього це місце давно втратило будь-яку романтику, але сама думка повертатися туди була неприємною.
Аліна прийшла без запізнення. Побачивши Микиту, усміхнулася так, ніби чекала саме цієї зустрічі.
— Здрастуй.
— Навіщо ти це робиш? — спитав він без привітання.
— Що саме?
— Не грайся. Навіщо тобі Артем?
— Бо я його кохаю.
Микита всміхнувся.
— Припини.
Аліна нахилила голову.
— Ти приїхав через ревнощі?
— Через брата.
— Як благородно.
— Аліно, я пам’ятаю, як ти приходила до мене. Пам’ятаю, що говорила. Пам’ятаю твої дзвінки. І тепер ти хочеш переконати мене, що раптом покохала мого молодшого брата?
Її усмішка стала холоднішою.
— Добре. Хочеш правду?
— Так.
— Я хочу, щоб тобі було неприємно. Твоя дружина тоді так гарно поставила мене на місце. Сказала, що мені дістався жалюгідний шматок чужого поцілунку. Що ж, я вирішила взяти страву побільше.
Микита відчув, як усередині все стиснулося.
— Ти використовуєш Артема, щоб помститися мені?
— Не лише. Він зручний. Добрий, закоханий, готовий старатися. Моєму синові потрібен хтось поруч. Мені потрібне спокійне життя. А твій брат, здається, готовий дати мені все це.
— Ти йому життя зламаєш.
— Не драматизуй.
— Він кохає тебе.
— Значить, буде щасливий якийсь час.
Микита дивився на неї й не міг повірити, що колись кохав цю жінку так сильно, що розбивав телефони, не спав ночами й думав, ніби без неї життя закінчилося.
— Коли ти стала такою?
Аліна знизала плечима.
— Може, завжди такою була. Просто ти бачив те, що хотів бачити.
— Я попрошу тебе лише раз. Залиш Артема.
— А якщо ні?
— Тоді хоча б не бреши йому про кохання.
— Ти смішний. Ти сам колись вірив мені, а тепер вирішив рятувати інших.
Вона підійшла ближче й раптом м’яко сказала:
— Є інший вихід. Ти можеш усе зупинити. Повернися до мене. Тоді твій брат мені буде не потрібен.
Микита відступив, коли вона спробувала торкнутися його руки.
— Навіть не думай.
— Боïшся?
— Гидую.
Її обличчя на мить перекосилося.
— Ти пошкодуєш.
— Ні. Я шкодую лише про одне: що не зрозумів тебе раніше.
Він розвернувся й пішов.
Удома на нього чекали батько й Артем. Брат одразу схопився.
— Ну? Що вона сказала?
Микита подивився на нього й зрозумів: якщо він переказуватиме все дослівно, Артем не повірить. Аліна все легко заперечить. Ба більше, брат вирішить, що Микита навмисне її очорнює.
— Розмова пройшла прекрасно, — сухо сказав він.
— Що це означає?
— Це означає, що якщо ти їй віриш — одружуйся. Але мене на весілля не запрошуй.
— І все?
— І все. Тільки потім не кажи, що тебе не попереджали.
Артем спалахнув.
— Не хочеш приходити — не приходь. Я тебе не кличу.
— Як знаєш.
Андрій Павлович важко опустився на стілець. Він розумів більше, ніж Артем, але теж нічого не міг зробити.
Вара вислухала розповідь Микити про розмову з Аліною уважно, не перебиваючи. Він повернувся додому похмурий, роздратований і якийсь спустошений. Спершу хотів відбутися короткими фразами, але дружина відразу зрозуміла: справа не лише в братові. Тоді Микита розповів усе чесно — і про те, як Аліна відкрито зізналася, що хоче використати Артема заради помсти, і про те, що брат однаково йому не повірить.
Вара довго мовчала. Вона ходила кухнею, то ставила чайник, то знову знімала його з плити, ніби їй треба було зайняти руки, щоб не сказати зайвого. Потім зупинилася навпроти чоловіка й несподівано промовила:
— На весілля треба йти.
Микита підвів на неї здивований погляд.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Навіщо? Дивитися, як вона радіє, що втягнула мого брата в цю історію?
— Саме тому й іти, — спокійно відповіла Вара. — Нехай бачить, що ми не ховаємося. Нехай розуміє, що її спроби зачепити тебе не працюють. А ще твій брат зараз щасливий, навіть якщо помиляється. Ти можеш не схвалювати його вибір, але відвернутися повністю — означає лише підштовхнути його до Аліни ще ближче.
Микита хотів заперечити, але не знайшов переконливих слів. Вара мала рацію по-своєму. Якщо він не прийде, Аліна сприйме це як перемогу. А якщо прийде поруч із дружиною, спокійний і зібраний, їй буде важче тішитися своєю маленькою помстою.
— Добре, — сказав він нарешті. — Підемо.
Весілля Артема й Аліни минуло гучно. Гостей було багато, розмов іще більше. Микита відразу відчув на собі допитливі погляди. Люди перешіптувалися, нишком спостерігали: все-таки колишня кохана старшого брата тепер виходила заміж за молодшого. Така історія не могла не викликати пересудів.
Аліна виглядала вдоволеною. Вона широко усміхалася, піднімала келих, приймала вітання, але час від часу кидала на Микиту швидкі, злорадні погляди. Їй явно хотілося побачити, що йому боляче, що він нервує, ревнує або хоча б злиться.
Але поруч була Вара. Вона спокійно тримала чоловіка під руку й щоразу, коли відчувала, як він напружується, м’яко торкалася його долоні.
— Не віддавай їй того, по що вона сюди прийшла, — тихо сказала вона. — Ні злості, ні болю, ні уваги.
— Ти думаєш, вона все ще грає?
— Я не думаю. Я бачу.
Артем того дня був щасливий. Щиро, по-справжньому, аж до сліпоти. Він дивився на Аліну так, як колись Микита дивився на неї в юності. І від цього Микиті не ставало легше. Він розумів: братові доведеться пройти через свою помилку самому.
Після весілля життя ніби заспокоїлося. Микита й Вара повернулися додому, до роботи, звичних вечорів, розмов за вечерею й маленьких сімейних турбот. Вони давно мріяли про дитину, і ця тема ставала для них дедалі важливішою. Спочатку вони говорили про це легко, з усмішкою, уявляли, як у їхній квартирі з’явиться дитяче ліжечко, як Вара сперечатиметься з Микитою через ім’я, як він стане надто тривожним батьком.
Але місяці минали, а вагітність не наставала.
Спершу Вара намагалася не показувати тривоги. Потім почала рахувати дні, читати статті, прислухатися до себе, нервувати через кожну затримку й кожне розчарування. Микита бачив, як вона змінюється, і намагався заспокоювати.
— Значить, іще не час, — казав він. — Усе вийде.
— А якщо ні? — одного разу спитала вона.
Він підійшов, обійняв її ззаду й тихо відповів:
— Тоді шукатимемо причину разом. Ти не одна.
Вони пройшли обстеження. Спочатку Вара. Лікар сказав, що серйозних проблем у неї немає. Потім Микита. Його результат теж виявився нормальним. Здавалося б, треба було заспокоїтися, але Вару це тільки сильніше вибило з рівноваги. Якщо обоє здорові, чому нічого не виходить?
Марина Романівна дізналася про це під час однієї з телефонних розмов. Вара не збиралася розповідати матері докладно, але та завжди вміла витягти потрібні слова з півтонів. Уже наступного дня вона заявила:
— Приїжджайте до мене. Я знаю хорошого спеціаліста. Не треба ходити по випадкових кабінетах.
Вара спершу відмовилася, але мати була наполеглива. Вона говорила, що йдеться не про контроль, а про допомогу. Що не втручатиметься, лише організує прийом. Що Вара потім сама вирішить, як чинити.
Микита бачив, як дружина вагається.
— Якщо тобі так спокійніше, поїдемо, — сказав він.
— Ти ж знаєш, мама знову почне командувати.
— Переживу.
— Надто сміливо говориш.
— Я вже одного разу пройшов її допит перед весіллям.
— Тоді ти ще не знав, що це був полегшений варіант.
Вони все ж поїхали.
Марина Романівна зустріла їх стримано, але без колишньої крижаної суворості. Доньку обійняла довше, ніж зазвичай, Микиті кивнула, потім одразу почала розповідати про лікаря, до якого збиралася записати Вару. Здавалося, все може минути спокійно.
Але спокій тривав недовго.
У Марини Романівни була дача на околиці. Вона давно хотіла навести там лад і вирішила, що раз зять приїхав, гріх не скористатися його руками. Уже наступного дня вона відвезла Микиту й Вару туди, показала список справ і повідомила, що приїжджатиме перевіряти.
Микита не сперечався. Треба було полагодити паркан, розібрати старі дошки, прибрати сміття, підлатати ґанок. Робота його не лякала. Лякало інше — теща з першої ж години почала прискіпуватися.
— Не так тримаєш.
— Дошку рівніше став.
— У тебе що, окоміру немає?
