— Дивно, чоловік наче дорослий, а просту річ із третього разу робить.
Микита терпів. Відповідав коротко, намагався не дратуватися. Вара кілька разів втручалася, але мати лише відмахувалася:
— Я не сварю, я підказую.
На другий день усе стало гірше. Марина Романівна приїхала разом із літнім сусідом, який мав допомогти з інструментами. При ньому вона знову почала відпускати колючі зауваження. А потім, ніби між іншим, кинула фразу, від якої Микита завмер.
Вона натякнула, що якщо чоловік не може впоратися ні з простим ремонтом, ні з головним сімейним питанням, то, можливо, проблема все-таки не в доньці.
Сусід ніяково кашлянув і відвів погляд. Вара, на щастя, в ту мить була в хаті й не чула. Микита повільно повернувся до тещі.
— Більше ніколи так не кажіть.
Марина Романівна всміхнулася.
— Я лише сказала правду, яку всі бояться вимовити.
— Це не правда. Це підлість.
— Який вразливий.
Він стиснув кулаки, але промовчав. Не хотів влаштовувати сцену на очах у сторонньої людини. Але всередині все кипіло.
Увечері він сказав Варі, що хоче поїхати.
— Зараз? — здивувалася вона.
— Так. Я не лишуся тут.
— Що сталося?
— Твоя мати перейшла межу.
— Що вона сказала?
Микита не хотів повторювати. Йому було соромно за саму фразу, хоч вимовив її не він. Вара зрозуміла, що справа серйозна, але стала вмовляти його потерпіти бодай до прийому. Спеціаліст мав прийняти її за день, і скасовувати все через чергову сварку з матір’ю здавалося їй неправильним.
Микита погодився. Але зробив це через силу.
Доля розпорядилася інакше. Лікар, до якого Марина Романівна так хотіла відвезти доньку, раптово потрапив у неприємність і не міг приймати пацієнтів. Мати відразу запропонувала іншого спеціаліста, але Вара несподівано відмовилася.
— Ні. Я більше не хочу. Ми повертаємося додому.
Марина Романівна була невдоволена.
— Через одне перенесення все кидати?
— Не через перенесення, мамо. Просто я втомилася.
Вони поїхали того ж дня.
Микита думав, що на відстані все вляжеться. Але Марина Романівна раптом почала дзвонити йому. Спочатку через дрібниці: спитати, як доїхали, уточнити якісь побутові питання, щось передати доньці. Потім дзвінки почастішали. Якщо Микита не відповідав, вона набирала Варі й ображено цікавилася, чому зять її уникає.
Вара швидко помітила дивину.
— Що відбувається? — спитала вона одного вечора. — Чому мама раптом так часто дзвонить тобі?
Микита завмер. Він сидів за столом, перебираючи рахунки, але після її запитання папір випав із пальців.
— Не знаю.
— Не бреши.
Він підвів очі.
— Варо…
— Ми з тобою домовилися, що більше не приховуємо одне від одного неприємних речей. Пам’ятаєш?
Він пам’ятав. Надто добре пам’ятав. Після історії з Аліною він сам пообіцяв їй, що жодних таємниць між ними більше не буде. І тепер ця обіцянка не давала йому сховатися.
— Твоя мати… — почав він і урвався.
Вара зблідла.
— Що вона зробила?
Микита закрив обличчя долонями. Він не знав, як вимовити це так, щоб не зруйнувати все остаточно. Але м’яких слів для правди не існувало.
— Між мною і твоєю матір’ю сталося те, чого не мало бути, — сказав він глухо.
Вара дивилася на нього, не кліпаючи.
— Скажи прямо.
Він опустив руки.
— Я зрадив тебе.
Кілька секунд у кімнаті стояла така тиша, що чути було, як цокає годинник на стіні.
— З моєю матір’ю? — спитала Вара майже пошепки.
Микита кивнув.
Вона відступила на крок. Обличчя її стало не злим — порожнім. І це налякало Микиту сильніше, ніж крик.
— Це було один раз, — швидко сказав він. — Я не виправдовуюся. Я був злий, принижений, хотів їй помститися за все, що вона наговорила. Випив. Учинив як останній…
— Замовкни, — холодно перебила Вара. — Не треба подробиць. Я не хочу чути, як саме ти вирішив «мстити» моїй матері.
Він замовк.
— Збирай речі, — сказала вона.
— Варо, прошу…
— Ні. Не проси. Не пояснюй. Не вимовляй зараз слова «пробач», бо мені гидко навіть думати про це.
Микита спробував підійти, але вона підняла руку.
— Не торкайся мене.
Він зупинився.
— Я кохаю тебе.
— Якщо це кохання, то мені страшно уявити, який вигляд має зрада.
Ці слова вдарили його майже фізично. Він мовчки пішов до спальні й почав складати речі в сумку. Руки тремтіли. Він то брав сорочку, то знову кидав її, не розуміючи, що взагалі робить. Вара стояла в кімнаті й дивилася на нього без сліз. Але за цим спокоєм відчувався такий біль, що Микита ледве витримував її погляд.
Коли сумки були зібрані, він знову спробував заговорити.
— Як би там не було, ти для мене найдорожча людина.
— Досить, — сказала вона. — Іди. Сподіваюся, ми зустрінемося ще один раз — коли оформлятимемо розлучення. І не переслідуй мене. Доведи хоча б тепер, що можеш виконати прохання жінки, яку знищив.
— Я не переслідуватиму тебе, — відповів він тихо. — А от щасливим без тебе бути не зможу.
Він уже попрямував до дверей, але раптом зупинився. Дістав ключі від машини, яку колись допомогла купити Марина Романівна, і поклав їх на тумбочку.
— Повернеш їй. Мені від неї нічого не треба.
Після цього Микита вийшов.
Надворі він хотів підвести очі до вікон своєї квартири, але не зміг. Надто боляче було знати, що там лишилося все його життя. Він пішов до зупинки й поїхав до Романа. Більше йти було нікуди.
Роман відчинив двері й одразу все зрозумів із сумок і обличчя друга.
— Що накоїв?
Микита криво всміхнувся.
— Є що випити?
— Значить, усе погано.
На кухні він розповів усе. Роман слухав мовчки, але що далі, то похмурішим ставало його обличчя. Коли Микита закінчив, друг не став добирати м’яких слів.
— Ти ідіот, Микито. Справжнісінький.
— Знаю.
— Ні, не знаєш. Якби знав, не сидів би зараз у мене з сумками.
— Вона вигнала мене.
— А ти хотів, щоб вона чай поставила?
Микита опустив голову.
— Я зміню номер. Звільнюся. Поїду до батька.
— Зміниш номер навіщо?
— Щоб Марина Романівна не дзвонила. І щоб Вара не думала, що я продовжую з нею спілкуватися.
— Може, ти спершу почекаєш? Вара розумна. Охолоне, поговорите.
— Я пообіцяв не переслідувати її. Значить, не буду.
— Я можу з нею поговорити…
