Несподіваний візит
Катя з подивом дивилася на машину світло-сірого кольору, припарковану навпроти її під’їзду. Здавалося б, що тут незвичайного, машин таких багато в їхньому місті, та й не тільки в їхньому. Але Катя бачила номер, і його вона пам’ятала дуже добре. Жінка чудово розуміла, кому належить цей автомобіль. Але що він робить тут? Точніше, навіть не він, а його власниця.
Власниця автомобіля могла опинитися тут лише з однієї причини. Катя похитала головою й знову придивилася до машини. Може, вона помиляється? Але ні.
Альонка так раділа, коли дядько подарував їй цю «ластівку». Вона постійно надсилала Каті фотографії машини, зокрема окремо цей номер. Він і справді був запам’ятовуваний. Число 136. Тринадцятого червня в Альонки день народження. Ось такий цікавий збіг, до якого ніхто спеціально не прагнув. Відтоді Альонка змінила кілька машин, але номер незмінно залишала собі. Дуже вже він їй подобався. Тому Катя й не сумнівалася тепер, що машина, припаркована біля її під’їзду, належить саме Альоні.
Катя не мала повернутися додому так швидко. Вранці вона поїхала на денний стаціонар. Планувалося, що в лікарні вона проведе весь день до самого вечора. Але з’ясувалося, що Катя не взяла з собою важливі медичні документи. Без них її відмовилися оформляти, от і довелося повернутися.
Удома залишався чоловік. Федір, звісно, зголосився вранці сам відвезти дружину, але Катя наполягла, щоб він залишився вдома. Знала, що роботи в чоловіка багато. Він ночами сидить за ноутбуком і вічно кудись мотається у робочих справах. Зараз у їхній компанії розвивають новий проєкт. Усе як завжди: строки горять, голови киплять. А Катя… вона почувається цілком непогано. Поки що.
Діагноз і зруйновані мрії
Катя зітхнула. От саме що — поки що. Невідомо, як хвороба поведе себе далі. Поки вона під контролем завдяки зусиллям лікарів. Але надовго чи?
Хтось одужує, але таких небагато. Хоча трапляються й дива. Хтось виживає, але стає інвалідом. А хтось… Втім, про цю категорію пацієнтів, найчисленнішу, на жаль, Катя воліла не думати. Надто страшно. І надто реалістично.
Якщо вже чесно, Катин діагноз не давав особливих надій. Лікування як такого не існувало. Підтримувальна терапія була, звісно, і Катя щосили нею користувалася. Ось і зараз проходила призначений лікарями курс лікування в денному стаціонарі. Але позбутися недуги назавжди було майже неможливо. Катя розуміла, що рано чи пізно — тут уже як пощастить — хвороба почне стрімко прогресувати, і нічого вже не можна буде з цим вдіяти. Це був найімовірніший фінал.
Федір ніяк не міг із цим змиритися. Вперше почувши діагноз дружини, він просто не повірив у нього. Вирішив, що лікар помилився, і повіз дружину в клініку до іншого міста на обстеження. Там діагноз підтвердили. Але Федорові й цього було замало: йому знадобилася думка іншого професора.
Потім уже сама Катя попросила це припинити. Вона ж на той момент уже прийняла діагноз і шукала інформацію про те, як із цим можна жити. Це було важко, дуже важко — дізнатися про таку хворобу саме в той момент, коли про подібне й не думаєш…
