Єгор уже збився з ліку, скільки разів за останні тижні чув одне й те саме: «Ми вам передзвонимо». Ці слова вимовляли по-різному: хтось сухо, навіть не підводячи очей від паперів, хтось із удаваною ввічливістю, хтось із таким виглядом, ніби заздалегідь знав, чим закінчиться розмова. Але зміст завжди залишався тим самим — тут йому не раді. Він виходив із чергового кабінету, спускався сходами або йшов довгим коридором і відчував, як надія, щойно встигнувши ворухнутися, знову згасає десь усередині.
Роботи йому не давали ніде. В одному місці йому майже пообіцяли місце підсобного робітника, але потім раптом попросили зачекати. В іншому довго розпитували, де він був останні роки, і після його чесної відповіді відразу змінилися на обличчі. Треті навіть не стали дослуховувати. Єгор уже звик ловити цей короткий, неприємний погляд — насторожений, холодний, ніби перед ними стояла не людина, а неприємність, якої треба якнайшвидше позбутися.
Старий знайомий, у якого він тимчасово тулився, спершу тримався по-доброму. Пускав переночувати, ставив перед ним тарілку супу, казав: «Нічого, виберешся». Але минув тиждень, потім другий, потім майже місяць, і в його голосі з’явилася втома. Він дедалі частіше зітхав, коли Єгор повертався ні з чим, дедалі частіше поглядав на його сумку в кутку кімнати. Одного разу, ніби між іншим, сказав, що жити під чужим дахом можна лише тимчасово. Потім додав, що кожній дорослій людині потрібен свій куток. Єгор зрозумів натяк одразу, але відповісти було нічого.
Дому в нього не було. Рідних, до яких можна було б прийти хоча б на кілька днів, теж. Усе, що лишилося від колишнього життя, вміщалося в старій дорожній сумці: змінний одяг, документи, бритва, кілька пошарпаних фотографій і кілька дрібниць, які він чомусь не зміг викинути. Іноді він дивився на цю сумку й думав, що людина, виявляється, може втратити майже все й далі ходити вулицями, ніби нічого особливого не сталося.
Нещодавно Єгор вийшов на волю. Він намагався не вимовляти цього вголос без потреби. Саме слово ніби лишало на язиці гіркоту. Так, він був винен. Колись, працюючи продавцем, через дурість почав брати гроші з каси. Спершу запевняв себе, що поверне, що це ненадовго, що ніхто не помітить. Потім дрібна брехня потягла за собою іншу, сума зросла, страх став щоденним супутником. Закінчилося все швидко й жорстко. Його спіймали, засудили, а потім були роки, про які він тепер намагався не згадувати.
Він не вважав себе невинним. У найчесніші хвилини Єгор визнавав: сам зламав собі життя. Але після звільнення виявилося, що покарання не закінчилося за воротами. Воно тяглося далі — у чужих поглядах, відмовах, зачинених дверях, у неможливості почати спочатку. Йому здавалося, ніби на лобі в нього стоїть невидима мітка, яку бачать усі, крім нього самого…
