Життя без прикрасТого дня він із самого ранку обійшов кілька місць. В одному потрібен був різнороб, але взяли іншого. У другому запропонували залишити номер, хоча він бачив, що записувати його ніхто не збирається. У третьому охоронець навіть не пустив далі прохідної, почувши, що Єгор прийшов за оголошенням. До полудня ноги гули, у роті пересохло, а в кишені лишалися останні гроші.
Стомившись від ходьби й марних розмов, він зайшов до невеликого кафе. Місце було непримітне: кілька столиків, запах смаженого тіста, тихий гул голосів, каламутне вікно, за яким люди поспішали у своїх справах. Єгор узяв найпростішу каву, бо на більше витрачатися боявся, і сів біля вікна. Він не стільки пив, скільки тримав чашку в долонях, зігріваючи пальці й намагаючись вирішити, куди йти далі. Повертатися до знайомого з порожніми руками було соромно. Ночувати на вулиці — страшно. Просити допомоги — ні в кого.
Він так глибоко поринув у свої думки, що не відразу помітив літню жінку, яка зупинилася біля його столика. Вона була акуратно вдягнена, з невеликою сумкою на лікті й обличчям, на якому вік залишив багато тонких зморщок, але не стер жвавості. Її очі дивилися уважно, навіть надто уважно.
— Вільно? — спитала вона.
Єгор кивнув. Йому було байдуже, хто сяде поруч. Жінка вмостилася навпроти, поставила сумку на сусідній стілець і якийсь час мовчки розглядала його, ніби вибирала, з чого почати розмову.
— Невеселий ти якийсь, — нарешті сказала вона. — Роботу шукаєш?
Єгор насторожився. Він уже звик, що цікавість рідко буває безкорисливою. Але в її голосі не було насмішки. Радше втомлена участь. Він відповів коротко, що так, шукає. Жінка зітхнула, покликала працівницю кафе й замовила собі їжу. Потім, подумавши, попросила принести ще одну порцію.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.