Єгор хотів сказати, що не треба, але шлунок зрадницьки стиснувся від голоду. Він подякував і опустив очі. Жінка представилася Аглаєю Степанівною. Говорила вона спокійно, без метушні, іноді зітхала, іноді дивилася в бік вікна. Спершу розповідала про покійного чоловіка — трохи, уривками, так, ніби більше для себе, ніж для співрозмовника. Потім непомітно перевела розмову на Єгора.
Слово за словом, вона вивідала, що він без постійного житла, що роботи немає, що живе тимчасово у знайомого. Єгор відповідав неохоче, але їжа, тепло й утома розм’якшили обережність. Коли на стіл поставили трохи спиртного, він спершу відмовився, потім усе ж випив. Від цього в голові стало каламутніше, а на душі — ніби трохи вільніше. І він розповів більше, ніж збирався.
Він зізнався, що нещодавно вийшов із в’язниці. Розповів і про касу, і про свою дурість, і про те, як швидко все завалилося. Говорив збивчиво, іноді дратуючись на самого себе. Аглая Степанівна слухала без видимого переляку. Не відсунулася, не змінилася на обличчі, не стала читати моралі. Тільки дивилася уважно й час від часу кивала.
— Молодий ще, — сказала вона, коли він замовк. — Молоді часто думають, що одна помилка — це ще не прірва. А потім дивляться вниз і розуміють, що вже летять.
Єгор не відповів. У її словах було щось неприємно точне.
Якийсь час вони сиділи мовчки. У кафе грюкали дверима, дзвеніли ложки, хтось сміявся біля стійки. Єгор уже збирався подякувати й піти, коли Аглая Степанівна раптом нахилилася до нього ближче. Її обличчя стало серйозним, майже діловим.
— Раз тобі ніде жити, одружися зі мною, — вимовила вона.
Єгор вирішив, що недочув. Він підвів очі, чекаючи побачити усмішку, але жінка не жартувала.
— Що? — перепитав він.
— Одружися, кажу. Я оформлю тебе в себе. Житимеш скільки буде треба. Мені давно потрібен спадкоємець. Помру — дім тобі залишиться. А мені спокійніше буде, що після мене все не піде невідомо кому.
Єгор завмер. Думка була настільки безглуздою, що в першу мить навіть не налякала, а приголомшила. Одружитися зі старою жінкою, яку він побачив уперше годину тому? Заради житла? Заради реєстрації? Він би ще недавно вважав таке принизливим і неможливим. Але тепер перед ним стояла не гарна мрія, а гола реальність: у нього не було ні грошей, ні дому, ні надійної роботи, ні людини, яка сказала б: «Залишайся, скільки треба».
— Ви серйозно?
