Савельич ішов до невеликого сільського магазину неквапливо, але з кожним кроком хмурнів дедалі дужче. Просто біля входу, як на зло, знову зібралася звична компанія місцевих любительок чужих бід і родинних таємниць. Стояли, наче вдома в них зовсім не було справ, і з видимою втіхою перебирали чужі життя, мов старе лахміття в скрині.
Савелій терпіти не міг таких розмов. Від їхнього приглушеного шепоту, від швидких поглядів спідлоба в нього щоразу всередині щось судомилося від роздратування. Добре хоч, що останніми роками він майже перестав із ними стикатися. Коли йому запропонували перебратися до сторожової хатини в лісі й наглядати за порядком в угіддях, він погодився відразу, навіть не вдавши, що роздумує. Самотній людині, якій нічого втрачати, особливо вибирати не доводиться.
Саме ця самотність і не давала спокою місцевим язикам. Чоловік видний, дужий, вільний, живи та радій, а він узяв і пішов подалі від людей, ніби добровільно поховав себе серед дерев. Але так було не завжди. Колись Савелія ніхто Савельичем не називав. У молодості він був просто Сава — хлопець на тракторі, перший трудівник і один із найзавидніших женихів у навколишніх місцях.
У Сави тоді була кохана дівчина — Марина. Він закохався в неї ще в шкільні роки, довго мовчав, а на випускному вечорі набрався сміливості й зізнався. Марина відповіла йому тим самим, і відтоді він наче ходив не по землі, а по повітрю. Перед його відходом на службу вона пообіцяла дочекатися його. І дотримала слова, як людина, для якої вірність була не гарним словом, а частиною душі.
Повернувшись додому, Сава летів до неї, не чуючи під собою ніг. Здавалося, вся дорога сама несе його туди, де чекає найголовніше в житті. Вони швидко оформили шлюб, зібрали гучне застілля для рідні й сусідів, а потім почали облаштовуватися у своєму домі. Але за вісім місяців після весілля в Марини раптом почалися пологи.
Дитина народилася слабкою, маленькою, майже невагомою. Лікарі заспокоїли молодих батьків: хлопчик кволий, але житиме. І саме тоді в душі Сави вперше ворухнулася темна, липка думка, від якої йому самому стало гидко. Він гнав її геть, сердився на себе, переконував, що не має права навіть думати про таке.
Він вірив Марині. Вірив її очам, її листам, рокам чекання, тому, як вона зустрічала його біля хвіртки. Йому здавалося неможливим, щоб вона могла зрадити. Але в невеликих місцях плітка інколи доходить до людини швидше, ніж правда. Дуже скоро знайшлися ті, хто з готовністю вирішив «розплющити йому очі» на те, як нібито жила його дружина, поки він був далеко…
