
— Ти не посмієш так вчинити, — чоловік усміхнувся.
— Ти ж знаєш, що посмію. І взагалі, ти розумна жінка, маєш розуміти: якщо на кону кохання, людина здатна на що завгодно.
Валентина різко повернулася до нього:

— Яке кохання? Ти справді думаєш, що у свої сорок сім потрібен цій молоденькій дівчині?
— А ось це вже не твоя турбота. Я хочу, щоб ти просто зникла з усіх горизонтів. Ліза стане на твоє місце і буде чудовою завідувачкою відділення.
— Гаразд, я перейду в іншу лікарню.
— Ні, ти мене не зрозуміла. Тебе взагалі не повинно бути, і вже тим більше як лікаря. Я пропоную тобі виїхати в якусь глушину, де тебе ніколи не зможуть дістати журналісти. Інакше через десять хвилин у всіх документах буде написано, що саме ти винна в смерті пацієнта.
— Чи не того, якого твоя Лізонька до смерті залікувала?
— У всіх бувають помилки. Виявилося, що у нього дуже впливові родичі. І, як ти розумієш, Лізу в образу я не дам. У будь-якому разі зроблю винною тебе. Але якщо поїдеш сама, про це стане відомо тільки через пару днів. Ну а якщо ні — за годину ти вже будеш у поліції. Тож я навіть даю тобі право вибору.
Валя похитнулася:
— Господи, який же ти монстр… Як я жила з тобою двадцять років і не знала цього?
Валентина здригнулася і розплющила очі. Вона так замислилася чи задрімала? Дуже давно не згадувала цієї розмови і дуже давно намагалася не думати про те, що колись вона була найкращим хірургом міста, що у неї була сім'я і взагалі все було по-іншому. До чого це все раптом згадалося? Вона вже три роки жила на околиці лісу, в самому кінці майже вимерлого села.
Людей тут залишилося менше двадцяти осіб, та й усі похилого віку. Більш-менш населене село було за п'ять кілометрів, а найближче місто — за сімдесят. Те саме місто, звідки вона змушена була швидко тікати, бо її чоловік, головний лікар великої лікарні, вирішив змінити дружину.
Перший час було непросто, важко. Валя була в жаху від того, в яких умовах їй, міському жителю, доведеться тут виживати. Але потім сама взяла себе в руки. Живуть же якось інші, і старші за неї, і справляються.
Вже за перший рік у неї встановилися дуже теплі стосунки з нечисленними жителями села. Вона допомагала їм чим могла. У літніх болячок багато, вони теж не залишали її в біді. Тож зараз у Валентини і курочки бігали по двору, і кролики, і городик був, а все це — жалісливі бабусі. Хто одне принесе, хто іншому навчить.
Вона потягнулася. Ну нічого, тепер їй тут навіть подобається. Тихо, спокійно. Звичайно, вона дуже сумувала за роботою, але тут уже нічого не зміниш.
Раптом Валентина почула якийсь дивний звук, наче великий джміль пролетів над дахом. Вийшла — ніби нікого. Потім тріск за селом. Зітхнула. Знову, напевно, хтось велике дерево звалив ближче на дрова. Не розуміли люди, що треба подалі відійти, що лисо вже скоро буде. Ну а з іншого боку, техніки в селі, вважайте, ніякої. Ну і як старим до будинку дрова ці перетягувати?
Вона поставила воду на плиту. Збиралася сьогодні пранням зайнятися. Погода ніби нічого, тож, може, хоч трохи підсохне білизна. Весна нині якась недружна: три дні тепло постоїть, потім знову холодно, мокро.
— Валю, Валентино! — вона почула голос Михайловича, вважайте, наймолодшого жителя села, якому всього-то шістдесят нещодавно виповнилося.
Валя визирнула у вікно:
— Михайловичу, що сталося? Кричиш на весь ліс.
— Ой, Валентино, сталося. Не знаємо, що робити. Петрович коня запряг, до тебе везуть.
— Кого везуть? Коня?
— Та якого коня? Людину! Мене вперед відправили, щоб попередити, щоб підготувалася.
Валентина здивовано розплющила очі:
— Та до чого готуватися, Михайловичу? Я взагалі не розумію.
— Там, за селом, літак маленький упав. Сам як іграшковий, тільки для однієї людини. За верхівку дерева зачепився і впав, а в ньому людина. Побився сильно. Загалом, он вони, сама зараз усе побачиш.
Валентина вискочила на вулицю, бо до будинку буквально підлетів кінь із возом. На возі — оберемок соломи. Хтось лежав, а двоє людей його тримали.
— У лікарню його треба, ви ж подивіться, скільки крові!
Петрович, водій підводи, похмуро подивився на неї:
— Валю, забула, чи що, міст змило минулого тижня? А з великого міста не поїде ніхто. Ти хоч подивися, а? Ну не залишати ж без допомоги.
Валя метнулася в будинок. Вона чудово розуміла вже з першого погляду, що простими пов'язками там не обійдешся. Змахнула все зі столу, простирадло біле на стіл накинула, допомогла чоловікам перенести постраждалого.
Михайлович похмуро сказав:
— Я залишуся, допоможу, якщо треба.
— Так, води, став більше води і спирт принеси з буфета! — скомандувала Валя. — А потім рви простирадло на пов'язки.
Вона кинула йому ще простирадло, дістала свою валізку. Ще старий професор в інституті її навчив, що така валізка має бути у будь-якого лікаря. Валя обережно зрізала одяг.
— От же ж…
— Ну, що там?
— Нога і рука зламані точно. По переломах більше поки нічого не бачу, а ось тут шити треба. Ой, молодці, що перетягнули, а то б помер уже від втрати крові. Слухай, ну не можу я в домашніх умовах таке зробити!
Михайлович зітхнув:
— Ну, тебе ніхто не засудить. Петрович має дзвонити в місто, але ти ж розумієш, це все буде завтра, а то, може, і до вечора.
— Але в мене навіть ніяких приладів немає, мені за тиском стежити потрібно, мені…
— Ай, тягни тонометр, будеш міряти тиск. Який дідько він на своєму літаку тут літав!
У якийсь момент, коли найстрашніше було вже позаду і тиск став стабілізуватися, чоловік розплющив очі, роззирнувся, згадав, мабуть, що сталося, втупився на Валентину:
— Ви мене врятували?
— Зачекайте, ще не зовсім, зараз ще парочка швів.
Вона дякувала Богові, що той був непритомний, поки вона шила серйозне. Чоловік закричав:
— Та ти що робиш? Тобі тільки небіжчиків шити!
Валя усміхнулася:
— Небіжчиків шити не потрібно, заспокойтеся, все найстрашніше позаду. Тепер стежимо за температурою і молимося. Більше ми вже тут нічого не можемо.
До ранку вона не відходила від нього. Перед обідом, коли задрімала, нарешті приїхала швидка. Літній лікар оглянув шви, поміряв температуру, здивовано подивився на Валю:
— Ви лікар?
— Була колись, давно. Температура 37 всю ніч, але це допустимо при втручанні. І так, внутрішні шви теж є, ось я тут усе описала.
Лікар пробігся по паперу очима, і брови злетіли ще вище, хоча, здавалося, вище вже було нікуди.
— Ви серйозно?
Валентина знизала плечима:
— А що, був вибір?
— Ну, такі операції не в кожній лікарні візьмуться робити, а ви тут, на столі… Ну, як бачите, операційної тут немає.
Лікар знову похитав головою. Допоміг санітарам перекласти чоловіка на ноші. Хотів щось сказати, але, махнувши рукою, вийшов. Вже в лікарні він прийшов до пацієнта:
— Знаєте, я багато у своєму житті бачив, але такого… Ця жінка вас на своєму столі, без апаратури, без асистентів з того світу витягла.
Пацієнт дивився на нього здивовано:
— У сенсі? Я взагалі-то збирався на неї до суду подавати, вона ж мене наживо шила!
Лікар усміхнувся:
— Якби вона вас наживо не шила, то ми б вас намертво вже і не стали б шити. Одужуйте і моліться, що потрапили їй у руки. Не розумію, що такий діамант робить у тій глушині?
Валентина сиділа на ґанку. Весна нарешті наче перемогла. Вже три дні було тепло, і ніби навіть десь зелень пробиватися почала. Одразу повеселішало на душі. Минуло два тижні з того моменту, як відвезли того пораненого, а Валентина ніяк не могла не думати про нього. Чи все гаразд, чи немає якихось ускладнень після її втручання? Вона знала від односельців, що за літаком уже приїжджали якісь люди. Вони й розповіли, що мужик цей страшно багатий. Валентина себе заспокоювала тим, що, якщо що, за гроші йому точно допоможуть.
Раптом десь поруч загудів автомобіль. Вона встала, з подивом подивилася на дорогу. Автолавка їздить раз на тиждень, у гості тут ніхто не приїжджає, а якби швидка, то вже Валентина б знала точно, бо спочатку до неї біжать. Але це була просто машина — велика, чорна, з великими колесами і зовсім незнайома.
Зупинилася ця машина якраз біля її будинку. Валя здивувалася, пішла до хвіртки. З машини вийшли двоє. Одного вона впізнала одразу: це був той самий лікар, який приїжджав за постраждалим. А другий, який спирався на паличку і тримав руку перед собою, мабуть, був сам постраждалий. Валентина кинула погляд на ногу. Ну, все зрозуміло: сучасний пристрій, а не гіпс, з яким би він сидів удома. Водій допоміг чоловікові дійти до хвіртки.
— Добрий день, Валентино Андріївно.
Вона напружилася. Нікому з них вона своє по батькові не говорила, та й односельці були не в курсі.
— Добрий день. А навіщо приїхали? До суду подавати будете?
Лікар розгублено подивився на чоловіка, а той заговорив:
— Валентино Андріївно, по-перше, я приїхав вам подякувати. Мені дуже зрозуміло пояснили, що б зі мною було, якби не ви. По-друге, знову ж таки подякувати… Ну а по-третє, хотів би поговорити. Мене звати Олег Симонов.
Валя внутрішньо зойкнула. Якщо це той самий Симонов, то він не просто багатий. Він був спонсором їхньої лікарні. І чоловік, її колишній чоловік, як підозрювала Валентина, щосили користувався його грошима для своєї Лізи.
— Ну, проходьте, Олеже Симонов.
Вона поставила перед гостями чай. Чоловік уважно дивився на неї.
— Ви вже вибачте, але я був змушений з'ясувати, хто ви насправді.
Валя зітхнула:
— Я не винна в смерті того пацієнта.
— Не треба пояснень. Ми все знаємо. Ви просто не спілкуєтеся ні з ким із того життя, а то знали б уже, що ваш чоловік давно відсторонений від посади. Йде слідство. І за розкрадання коштів, і за підтасовування фактів. Його коханка зараз у розшуку. Але я приїхав поговорити зовсім не про це. Два роки тому моя донька потрапила в аварію. Їй потрібна дуже складна операція. Я поговорив з усіма, хто з вами працював, і всі вони в один голос стверджують, що з такою операцією зможете впоратися тільки ви. Донька категорично відмовляється оперуватися за кордоном. І я приїхав до вас. Просити. Ні, благати, щоб ви повернулися.
Від таких новин у Валі голова пішла обертом. Олег продовжував:
— Одне ваше слово, і у вас посада, квартира — все, що тільки забажаєте. Будь ласка, врятуйте.
— Ну, я вже стільки часу не оперувала… Та й потім, чому ви так впевнені? Ну так, я робила складні операції, але я ж навіть не знаю, що саме у вашої доньки.
Олег простягнув папери:
— Ось, подивіться. Я не ставлю умов, зрозумійте, ви можете повернутися в будь-який момент. Усі знають, хто винен насправді в тій ситуації. Але зараз я прошу вас як людина, як батько: будь ласка. Мені нема до кого більше звернутися. А донька — єдина рідна мені людина.
Валя взяла папери, почала читати. Одразу подумала про хребет, але були там ще проблеми.
— Хто робив першу операцію?
Олег відповідав на її запитання, а Валентина, сама того не помічаючи, вже перейшла зовсім на інший тон. Десь допомагав той лікар, який приїхав з Олегом.
— Думаю, шанс є. Не можу сказати, що дуже великий, бо минув час, але все-таки поки є.
Вона поклала папери і тут же повернулася в реальність:
— Ох, вибачте.
Олег усміхнувся:
— Вперше бачу, щоб людина так змінювалася. І що скажете?
Валентина розгублено озирнулася. Вона вже так звикла до всього цього: курочки, кролики… Але досі шалено сумувала за роботою, за очима пацієнтів, коли вони розуміли, що все погане вже позаду.
— Добре, я поїду. Тільки Михайловичу треба сказати, щоб живність до себе забрав, і мені потрібен час згадати, руки підготувати. Думаю, пара тижнів.
— Звісно, все, що скажете. Зараз водій привезе вашого Михайловича. Ви тільки скажіть, де він живе.
Чоловік так заметушився, а потім раптово тихо сказав:
— Дякую вам.
Валентині здавалося, що минула всього година, але коли вона сказала «Шиємо», подивилася на годинник і здивовано промовила:
— П'ять годин?
Її асистент, відходячи від столу, сказав:
— Чесно, я вже хотів просити собі заміну, ноги просто не тримали.
Валентина Андріївна усміхнулася:
— Ви великий молодець, мені було дуже приємно з вами працювати.
Він неголосно засміявся:
— Зі мною? Та я всі п'ять годин у шоці, я такого ніколи не бачив! І якщо ви ще раз візьмете мене з собою на операцію, я просто буду відчувати себе обраним.
Вони вийшли з операційної, і до Валентини одразу кинувся батько дівчини:
— Ну як?
Вона втомлено усміхнулася:
— Все добре, ваша донька буде бігати. Але я так втомилася і, здається, не дістануся до дому…
Олег відвіз Валю додому, а коли зупинився, зрозумів, що вона заснула. Він не став її будити, сидів і мовчки її розглядав. Красива жінка, яка натерпілася від життя. Розумний профі, талант, який хотіли закопати. І прямо зараз він прийняв найправильніше рішення: ніщо більше не затьмарить її життя, вже з цим він обов'язково постарається.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.