
Останні хвилин двадцять Костя не видавав ані звуку, і Марину це лякало дужче за попередній плач. Першу годину він плакав, потім хникав, просив води — тепер за спиною чувся лише скрип санчат. Здавалося, він розноситься лісом аж до самого села. Мотузка обвивала долоню; Марина тягнула, вже не відчуваючи ні руки, ні пальців. Хлопчикові було два роки й чотири місяці. Його закутали у дві ковдри, а поверх шапки пов’язали стару пухову хустку.
— Костенько, озвися. Костю, чуєш маму? Скажи мені «так».

Озирнутися на ходу вона не наважувалася: так недовго й упасти. Із санчат не відповіли, і Марина зупинилася. Соня тут-таки налетіла на неї ззаду, уткнувшись обличчям у спину. Слідом ішла Таня, за материним наказом тримаючи молодшу сестру за каптур. Останнім брів Олександр — худий хлопчисько тринадцяти років у старій батьковій вушанці, що сповзала на очі. Сумку з документами й дитячими речами він ніс у лівій руці. Праву тримав біля грудей, у повітрі. На неї Марина намагалася не дивитися.
Вона схилилася до сина й відсунула пухову хустку. Костя спав: щоки гарячі, дихає рівно. Під шарфом шия теж була тепла. Спить. Лише спить. Але Марина знала, чим буває небезпечний такий сон на морозі.
За її підрахунками, до Горіхової Гряди лишалося ще години півтори. Тільки цим підрахункам вона вже не вірила: ні відстані, ні напрямку тепер не розуміла. Зимник. Стара лісовозна дорога до села подруги годину тому розійшлася надвоє. Праворуч колія спускалася до струмка, ліворуч піднімалася вгору. Марина пам’ятала, що Горіхова Гряда стоїть високо, й повернула ліворуч. Тут слід обірвався. За неторканим снігом і рідкими ялинками здіймалася чорна стіна лісу.
— Мамо, ми ж загубилися, — сказала Таня.
— Ні, тільки трохи не туди зайшли. Зараз повернемо назад.
До роздоріжжя треба було йти цілу годину. А від нього — ще невідомо скільки. Марина подивилася на Соню: кіска, що вибилася з-під шапки, замерзла й стояла кілком. Дівчинка не плакала від самого вечора, від того Олександрового крику на кухні. Слухняно виконувала все, що їй казали, й дивилася круглими очима.
— Мамо, дим! Он там, подивися, — раптом покликав Олександр.
Здоровою рукою він показував праворуч, понад ялиновими верхівками. Марина підвела погляд. На темно-синьому, майже чорному небі стояли великі зорі, що від морозу здавалися колючими. З-за дерев тягнувся тонкий білий дим — нерухомий, прямий, мов нитка. До нього могло бути всього пів кілометра.
— Отже, там люди, — сказала Таня.
— Там Тальноріччя раніше було, село, — озвався Олександр. — Дід Яків казав, його давно покинули.
— А печей у покинутих хатах не топлять, — сказала Марина.
Вона розвернула санчата. Костя невдоволено забурчав уві сні, але відразу затих. Олександр вийшов уперед прокладати шлях цілиною; сніг сягав колін. Гілки зачіпали хвору руку, хлопчик кривився. Мати бачила це, але нічим не могла йому допомогти.
Ялинки розступилися хвилин за двадцять. Родина вийшла до заметеного поля: уламки огорожі, два чи три почорнілі зруби без дахів. Скраю, під старою березою, зберігся один будинок — зрубний, із синіми лиштвами й стрімким, укритим снігом дахом. Його вікна лишалися темними, зате з димаря йшов дим.
Незамкнена хвіртка пропустила їх на подвір’я. Чотири сходинки ґанку були чисті: сніг із них прибрали сьогодні. Марина піднялася раніше за дітей, постукала. Зачекала й постукала сильніше.
— Озвіться, будь ласка! Нам потрібна допомога. Тут є хто-небудь?
Тиша. Тоді Марина штовхнула двері — засуву не було. Із сіней потягло сухими березовими дровами, піччю, теплом обжитого дому. Їй защипало в очах.
— Заходьте швидше. Олександре, візьми Костю!
У темряві вона намацала вимикач, але на клацання ніщо не відгукнулося. Електрики не було. Довелося дістати старий кнопковий телефон: остання поділка заряду ще світилася. Увімкнений ліхтарик вихопив велику кімнату й білену піч у кутку. Марина торкнулася її долонею. Тепла. Вона ледве стримала сльози.
Тут було й чим зігрітися, і де лягти: біля печі рівно складені сухі поліна, на лаві попід стіною — дві згорнуті ватяні ковдри, старі подушки стосиком. Стіл був накритий клейонкою; на ньому лежав згорток у рушнику. Вода стояла в закритому відрі, поруч був ківш. На підвіконні знайшлися гасова лампа й коробка сірників.


















Поділіться враженням від історії
10Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Шкода того Дениса що негавчили його любові й поваги до дітей до жінки і страшго йому прощати
Відчула як ця жінка перенесла всі незгоди разом з дітьми,витримала і що на її шляху все-таки зустрілися гарні,добрі люди які допомогли їй вирішити всі питання.Ця розповідь дуже сподобалась,душевна,повчальна,дякую.
Плакала,такого не пробачають.
Плакала
Цікава життєва історія.Хочеться щоб таких покалічених сімей не було взагалі.
Це сама найкраща розповідь,яку я прочитала. Дякую вам гарно.
Кінець історії мені сподобався . Багато жорстокості й болю , але доброта і справедливі рішення помякшували ситуацію. Дякую автору за гарну розповідь . ❤️
Рассказ великолепный.за душу берёт.Спасибо Вам огромное.Денис не исправиться.человек поднявший руку на мать своих детей не остановиться.Спасибо ещё раз.
Надзвичайно зворушливо щиро дякую. 💖
Спокій за цю родину,і можливо сум.