Секретарка притиснула круглу печатку до нижньої частини документа. Сині чорнила повільно вбиралися в пухкий папір, залишаючи чіткий, незмивний відбиток. У кабінеті деканату пахло старим паркетом, паперовим пилом і вистиглою розчинною кавою.
Оксана сиділа на жорсткому дерев’яному стільці навпроти масивного столу. На її колінах лежала товста папка з сірого картону, перев’язана потертою білою тасьмою. Папка була важка. Усередині було сорок аркушів ватману формату А3 — її курсові проєкти, креслення мостів і перекриттів, вивірені до міліметра під світлом миготливої настільної лампи. Пальці дівчини міцно стискали краї картону. Нігті збіліли.
За столом сидів декан архітектурного факультету Валерій Савельєв. Він акуратно вирівняв стос паперів по краю зеленого сукна.
— Наказ про виселення з гуртожитку підписано, Мельник, — його голос звучав рівно, зливаючись із цоканням настінного годинника. — Три місяці заборгованості за оплату. Крім того, у зв’язку із систематичними порушеннями фінансової дисципліни та попередніми стягненнями я ініціював розгляд питання про ваш допуск до державної підсумкової атестації. Комісія збереться сьогодні.
Оксана мовчала. Вона дивилася на золоте перо ручки, що лежала на столі Савельєва.
— Виселення сьогодні до вісімнадцятої нуль-нуль, — додала комендантка Тамара Іллівна, що стояла біля вікна. Вона дивилася не на студентку, а у свій планшет із затискачем. — Ключі здаси черговій. Кімнату здати в чистому вигляді. Постільну білизну згорнути.
Оксана розтиснула пальці. Сіра картонна папка трохи зсунулася на колінах.
Два тижні тому вона випрала куртку. Внутрішня кишеня промокла. Чек із термінала — тонка смужка дешевого термопаперу, що підтверджувала переказ останніх заощаджених грошей на рахунок університету, — перетворився на абсолютно білий, чистий аркуш. Текст зник. Бухгалтерія лише розводила руками, вказуючи на порожній рядок в електронній відомості. Гроші зависли в транзитній зоні банку через технічний збій у системі.
Вона ходила до відділення щодня після пар. Стояла в чергах, слухаючи гул кондиціонерів і монотонний голос електронної черги. Жінка за куленепробивним склом, не підводячи втомлених очей, монотонно повторювала одне й те саме: «Заява на розшук платежу розглядається до тридцяти робочих днів. Чекайте».
Але університет не чекав. Савельєв використав зручний привід, щоб пришвидшити дисциплінарне стягнення і заблокувати їй допуск до захисту. Система працювала як штампувальний прес — методично й без збоїв. Немає офіційного підтвердження оплати — немає допуску. Немає допуску — немає захисту.
Оксана підвелася зі стільця. Дерев’яні ніжки скрипнули по лінолеуму. Вона притиснула сіру папку до грудей, коротко кивнула й вийшла з кабінету. Двері за нею зачинилися з глухим стуком, відрізаючи її від цокання годинника.
У коридорі пахло хлоркою. Прибиральниця щойно вимила підлогу, і вологі сліди від швабри повільно висихали на стоптаній кахляній плитці. Оксана йшла до виходу, дивлячись просто перед собою.
Місяць тому їй здавалося, що гірше вже бути не може. Тоді, наприкінці жовтня, вона опинилася на приміському вокзалі. Треба було передати документи з практики до філії на іншому кінці області. Мрячив дрібний, колючий дощ. Вітер задував під комір тонкого пальта. У повітрі висіла важка суміш запахів: мокре вугілля, дизельне пальне й перегоріла олія з привокзального кіоску.
До електрички залишалося чотири години. У кишені лежало рівно шістдесят монет — дріб’язок, що залишився після купівлі зворотного квитка. Оксана підійшла до кіоску з каламутним пластиковим вікном. Простягнула монети. Натомість отримала один смажений пиріжок із капустою, загорнутий у грубий сірий папір. Олія миттю проступила крізь обгортку, обпікаючи змерзлі пальці.
Вона відійшла до залізних лавок на платформі. Фарба на них давно облупилася, оголивши іржавий метал. На краю лавки сидів старий…
