Густий, пронизливий туман стелився по поритій вирвами землі, чіпляючись за обламані гілки дерев, немов подерта маскувальна сітка. Повітря було важке, липке, просякнуте їдким запахом згорілого дизельного пального, вологої осінньої глини та різким, металевим ароматом щойно відгримілого бою. Тиша, що настала після багатогодинної артилерійської дуелі й жорсткого стрілецького контакту, який послідував за нею, здавалася неприродною, майже оглушливою. У вухах іще стояв фантомний дзвін, а тіло за інерцією продовжувало виробляти адреналін, змушуючи м’язи дрібно тремтіти від напруження.
Командир штурмової групи Олександр Чабан стояв на краю лісосмуги, опустивши ствол автомата донизу. Його обличчя, вкрите шаром в’їдливої кіптяви й пилу, здавалося висіченим із сірого каменю. Вісім місяців на передовій стерли з нього колишні риси, залишивши лише жорсткий примруж червоних від недосипу очей і глибокі складки біля вперто стиснутих губ. Він повільно обвів поглядом сектор. Його бійці, такі ж виснажені, вкриті брудом, потом і сажею, мовчки й методично виконували свою роботу. Протокол зачистки ніхто не скасовував. Емоції тут були неприпустимою розкішшю, що могла коштувати життя.
Їхньою ціллю був покинутий ворожий позашляховик — важка, броньована машина зв’язку, що застрягла в глибокій колії. Водій, судячи з рясних темних плям на потрісканому лобовому склі й розгрузки, кинутої в багнюку, був тяжко поранений, але зміг піти разом із рештками групи, покинувши техніку. Машина стояла з розчиненими передніми дверима, нагадуючи підбитого чорного звіра, що стікав мастилом на сиру землю.
— Іване, що там? — голос Олександра прозвучав хрипко, наче в горло насипали піску. Він зробив кілька кроків до позашляховика, уважно стежачи, куди ставить ноги. Правило «не наступай на чисте, не чіпай покинутого» було вбите в підкірку кров’ю товаришів.
Іван, старший сапер групи, досвідчений чоловік із сивиною на скронях і вічно спокійним, непроникним обличчям, опустився на одне коліно. У його руках були тактичний ліхтар і невелике оглядове дзеркало на телескопічній ручці. Він методично, міліметр за міліметром, досліджував простір під днищем, колісні арки й пороги.
— Поки чисто, командире, — не обертаючись, глухо озвався сапер. — На розтяжки під днищем не ставили. Відходили в глухому поспіху. Але розслаблятися рано. Зараз двері й багажник гляну…
