Олександр кивнув, хоч Іван цього й не бачив, і жестом наказав двом бійцям взяти під контроль периметр, відстежуючи «зеленку» на випадок раптової контратаки чи залишених снайперів. Сам він підійшов ближче, прикриваючи сапера. Усередині машини панував хаос: розкидані карти, розтоптані сухпаї, гільзи та розбита рація. Звична картина поспішного відступу. Але особливу увагу Олександра привертав масивний багажник позашляховика. У таких машинах часто перевозили не лише боєкомплект і апаратуру, а й документацію, а іноді — награбоване в сусідніх селищах майно.
Іван обережно провів дзеркалом уздовж щілини закритого багажника, вишукуючи тонкі нитки волосіні чи дроту. Потім дістав щуп і філігранно перевірив зазор біля самого замка.
— Контактів немає. Сюрпризів на замку теж не бачу, — констатував Іван, випрямляючись. — Але відкриваємо за протоколом. Із-за укриття, шнуром.
Вони діяли злагоджено, без зайвих слів. Іван закріпив карабін шнура за ручку багажника, вони відійшли за стовбур поваленого дуба. Короткий, різкий ривок. Металевий брязкіт замка луною рознісся лісом. Дверцята багажника важко пішли вгору на газових упорах. Вибуху не сталося. Лише глухий скрип петель.
Вичекавши для певності десять секунд, Олександр першим вийшов з-за укриття. Він підійшов до відкритого багажника, тримаючи зброю напоготові. Усередині, як він і припускав, був накиданий різнорідний вантаж. Два зелені ящики з набоями, зім’ятий спальний мішок, кілька чужих армійських рюкзаків, якісь дроти. А в самому кутку, притиснута важким бронежилетом, лежала купа цивільних речей — явний мародерський улов, зібраний поспіхом. Чайник, жіноче пальто, кілька ноутбуків. Олександра завжди пересмикувало від вигляду цих речей. За кожним предметом стояло зруйноване мирне життя. Життя, яке він сам утратив дев’ять місяців тому.
Дев’ять місяців тому колона біженців, у якій були його дружина Марія та п’ятирічна донька Аня, потрапила під обстріл у сірій зоні під час евакуації. Зв’язок обірвався миттєво. За тиждень розвідка знайшла їхню згорілу машину на узбіччі траси. Ні тіл, ні слідів. Вони просто розчинилися в хаосі війни, поповнивши нескінченні списки зниклих безвісти. Відтоді всередині Олександра утворилася зяюча порожнеча. Він жив лише обов’язком і надією, яка з кожним днем танула, перетворюючись на холодну, глуху лють…
