Олександр простягнув руку в тактичній рукавичці, щоб відсунути важкий бронежилет і оглянути ящики під ним. Бронежилет зсунувся, і з-під нього випав невеликий предмет, упавши просто на ребристий пластик автомобільного килимка.
Час раптом уповільнив свій біг. Звуки крапель, що падали з гілок, важке дихання Івана за спиною, тріск рації в навушнику — усе це зникло, наче хтось висмикнув шнур із розетки. У вухах лишився тільки глухий, оглушливий стукіт власного серця, що віддавався у скронях.
На брудному пластику лежав невеликий, зшитий вручну дитячий рюкзачок із щільної синьої джинсової тканини. На його клапані була нерівно, але з величезною любов’ю вишита жовта пташка з розпростертими крилами.
Олександр заціпенів. Йому перехопило подих, легені ніби стиснуло сталевим обручем. Він не міг відвести погляду. Це була не просто схожа річ. Він знав кожен стібок на цій тканині. Він пам’ятав, як Марія колола пальці голкою, пришиваючи цю пташку за день до того, як Аня мала піти до старшої групи дитячого садка.
Тремтячими, раптом ослаблими руками командир, не зважаючи на правила безпеки, зняв рукавичку й потягнувся до рюкзака. Пальці торкнулися грубої джинсової тканини. Він повільно перевернув його. На правій лямці темніла розпливчаста пляма від вишневої гуаші — пляма, яку Марія намагалася, але так і не змогла відіпрати того самого останнього тижня перед війною.
— Командире? — голос Івана пролунав звідкись здалеку, глухо й тривожно. — Саню, ти чого? Що там?
Олександр не відповів. Фізіологічний шок накрив його з головою. Земля пішла з-під ніг, перед очима попливли темні кола. Це була річ його доньки. Тут. У багажнику ворожої машини, покинутої лише годину тому.
Проковтнувши в’язку слину, Олександр неслухняними пальцями потягнув за бігунок блискавки на рюкзаку. Вона розійшлася з тихим шурхотом. Усередині не було іграшок. Там лежав складений учетверо аркуш паперу зі звичайного шкільного зошита в клітинку.
Він розгорнув його. На одному боці був намальований невмілий дитячий малюнок — троє чоловічків тримаються за руки. Мама, тато й донька. А на звороті, поспішним, знайомим до болю, зірваним почерком Марії було нашкрябано кілька слів. Олександр уп’явся поглядом у рядки, і його очі розширилися від жаху та раптово спалахнулої, пекучої надії. Унизу аркуша стояла дата.
Вчорашнє число…
