Вчорашнє число. Ці дві цифри в правому нижньому кутку аркуша, виведені поспішною рукою Марії, стали для Олександра ударом електрошокера. Дев’ять місяців. Двісті сімдесят чотири дні суцільного пекла, протягом яких він подумки ховав їх сотні разів, прокидаючись у холодному поту від кошмарів, де бачив лише обвуглений остов їхньої машини на узбіччі. Дев’ять місяців він жив як механізм, запрограмований тільки на виживання й виконання наказів. І тепер цей механізм дав критичний збій.
— Саню! — голос Івана, тепер уже гучний і вимогливий, вивів його зі ступору. Сапер грубо схопив Олександра за плече й розвернув до себе. — Ти чого завмер? Отямся! Ми на відкритій місцевості!
Олександр кліпнув, повертаючись у реальність. Перед очима пливло, дихання з хрипом виривалося з грудей. Він стиснув у руці аркуш паперу з такою силою, що побіліли кісточки пальців, а другою рукою судомно притиснув до грудей дитячий рюкзак, ніби боявся, що той зараз зникне, виявиться жорстоким маревом.
— Це… це моєї доньки, Ваню, — голос командира тремтів, у ньому не було й краплі колишньої металевої твердості. — І дружини. Записка… вона написана вчора. Вони живі.
Обличчя Івана, зазвичай незворушне, спотворилося від потрясіння. Він перевів погляд із божевільних очей Олександра на синій рюкзачок, потім на салон розбитого позашляховика. У його голові, як і в голові командира, зараз шалено крутилися шестерні, намагаючись поєднати непоєднуване. Як речі родини Чабана, що зникла дев’ять місяців тому в зовсім іншому секторі, опинилися тут, у машині зв’язківців, яких вони щойно вибили з позицій?
— Так, командире, відставити паніку, — Іван, зрозумівши, що Олександр перебуває на межі втрати контролю, взяв командування на себе. Протокол дій у нештатних ситуаціях був написаний кров’ю, і зараз він був єдиним порятунком. — Зберися. Дихай. Повільно вдих, видих. Ми не можемо тут стирчати. Читатимеш в укритті…
