Олександр судомно вдихнув, кивнув, намагаючись узяти себе в руки. Адреналін, який досі змушував його ціпеніти, тепер вимагав негайних дій. Йому хотілося бігти, кричати, трясти кожного полоненого, щоб дізнатися правду. Але він був командиром. Від його адекватності залежали життя його людей.
— Прийняв. Згортаємося, — хрипко кинув він по рації, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Група, відхід до точки збору «Альфа». Забираємо з машини всі документи, носії інформації та рації. Швидко!
Бійці, не ставлячи зайвих запитань, почали методично потрошити салон позашляховика. Олександр, не випускаючи з рук рюкзак і зім’яту записку, спостерігав за ними, відчуваючи, як усередині розгорається пожежа. Кожен жест, кожна секунда затримки здавалися йому вічністю. Він дивився на криваві плями на водійському сидінні й розумів, що той, хто віз ці речі, зараз відходить дедалі далі, несучи з собою єдину нитку, що пов’язувала його з родиною.
За п’ятнадцять хвилин група вже була в безпечній зоні — у напівзруйнованому підвалі бетонного корівника, який вони використовували як тимчасовий пункт базування. Лише тут, під захистом товстих перекриттів, Олександр дозволив собі розтиснути пальці й розгорнути зім’ятий аркуш.
Руки тремтіли так сильно, що літери стрибали перед очима. Він підніс ліхтар ближче. Текст був короткий, написаний явно в умовах жорсткого дефіциту часу й паперу.
“Сашко, якщо ти це читаєш, значить, ми живі. Нас тримають у якомусь підвалі. Я не знаю, де це. Привезли вночі, довго везли в закритому кузові. Тут сиро й пахне пліснявою. Нас багато — жінки, діти. Анечка тримається, вона розумничка. Я сказала їй, що тато нас обов’язково знайде. Охоронці рідко спускаються, тільки коли приносять воду. Учора один із них, із позивним ‘Мармур’, хвалився, що його переводять до штабу зв’язку. Я змогла непомітно підсунути цей рюкзак у його речі, коли він перевіряв нас. Сподіваюся, він не викине його одразу. Сашко, мені страшно. Їхні розмови… вони збираються нас кудись переводити цими днями. Благаю, знайди нас.
Твоя Маша. 28 квітня”
Олександр перечитав записку тричі. З кожним словом у його грудях закипала холодна, розважлива лють. «Мармур». Позивний зв’язківця. Того самого, чия кров зараз сохла на сидінні покинутого позашляховика. Того самого, який вислизнув із їхніх рук лише кілька годин тому.
— Ваню, — Олександр підвів на сапера погляд, у якому більше не було розгубленості. Там палав вогонь людини, якій нічого втрачати, крім раптово віднайденої мети. — Цей водій… він був поранений. Тяжко. Він не міг далеко відійти.
Іван, який прочитав записку через плече командира, тяжко зітхнув, потираючи неголене підборіддя.
— Саню, я все розумію. Брате, клянуся, розумію. Але ти ж знаєш протокол. Ми не можемо відхилятися від наказу. У нас наказ — закріпитися на висоті й чекати ротації. Ми не можемо почати самовільний пошук по лісах. Тим паче, вони відійшли за лінію зіткнення…
