Біля сірої стіни, по якій дощ стікав тонкими брудними доріжками, лежала стара німецька вівчарка. Вона здавалася не сплячою, а покинутою десь між утомою й останньою надією. Мокра шерсть збилася у важкі клапті й прилипла до худих боків, ніби пес давно не знав ані сухого кутка, ані обережної людської руки. Кожен подих давався йому важко. Груди повільно здіймалися й опускалися, наче тварина намагалася займати якомога менше місця у світі, який давно від неї відвернувся.
Люди проходили повз. Хтось пришвидшував крок, не бажаючи дивитися вниз. Хтось кривився, ніби сама можливість помітити чужу біду вже була неприємністю. Кілька перехожих зупинилися на відстані й кинули короткі насмішки. Хтось навіть штовхнув його носком черевика, ніби перевіряв, чи він узагалі живий. Собака не огризнувся й не загавкав. Він лише трохи повернув голову, і каламутний утомлений погляд ковзнув по обличчях тих, хто стояв над ним, не чекаючи від них нічого доброго.
Мабуть, колись ця вівчарка була сильною. У великій голові, широких лапах і самій посадці вух ще вгадувалася колишня стать. Але тепер усе це приховували бруд, худорлявість і старість. На шиї, там, де шерсть витерлася майже до шкіри, темніли сліди, схожі на давні рани від ланцюга. Пес не просив допомоги, і від цього ставало ще болючіше. Ніби він надто довго чекав, надто багато разів помилявся, надто часто бачив, як простягнута рука оберталася ударом, щоб тепер знову сподіватися.
Сміх навколо звучав особливо різко через дощ. Він не був гучним, радше лінивим і байдужим, але саме ця легкість робила його жорстоким. Люди сміялися не тому, що їм було по-справжньому весело, а тому, що так було простіше пройти повз. Якщо перетворити живу істоту на жалюгідну картинку, можна не думати про те, що вона відчуває.
І серед ніг, парасольок, поспішних кроків і чужих голосів раптом зупинився хлопчик. Він був невисокий, худий, босий, із потертою наплічною торбою за плечима. Його одяг теж промок, але він, здавалося, не помічав ані дощу, ані холоду. Він дивився тільки на собаку. У його погляді не було ні дитячої цікавості, ні страху. Він стояв нерухомо, стискаючи лямку рюкзака, і дивився так, ніби перед ним лежав не чужий пес, а хтось, чиє мовчання він розумів без пояснень…
