— Це справжнє знущання з чоловічої гідності.
Богдан жбурнув ключі на тумбочку з таким трагізмом, ніби щойно покинув корабель, що тоне, рятуючи кошенят. Оксана неквапливо відклала телефон, вимкнула конфорку під макаронами й зміряла чоловіка довгим оцінювальним поглядом.
Богдан стояв у дверях кухні в розтягнутій домашній толстовці, трохи зсутулившись і всім своїм виглядом демонструючи велику скорботу.
— І хто ж зазіхав на твою гідність? — рівним тоном поцікавилася вона, схрестивши руки на грудях. — Знову шеф попросив доробити звіт до вечора?
— Головбух, — випалив Богдан обурено, роздуваючи ніздрі. — Це Ірина Миколаївна. Їй п’ятдесят п’ять, Оксано.
— Вона мені вже третій тиждень вічка будує. То просить допомогти зробити ксерокопію, то пиріжками пригощає, ніби приворот туди підмішала. Сьогодні взагалі заявила, що в мене сильні руки, мовляв, кулер спритно піднімаю.
— Я не маю наміру терпіти ці домагання. Звільнився одним днем. Кинув заяву на стіл — і вільний.
Оксана заплющила очі на кілька секунд. Чоловік, 32-річний менеджер середньої ланки з лисиною, що вже намічалася, і легкою схильністю до повноти, скидався радше на добродушний кабачок на грядці, ніж на героя-коханця, заради якого зрілі жінки пускаються берега. Ірина Миколаївна, наскільки Оксана пам’ятала з корпоративу, була суворою жінкою із залізобетонною укладкою, яку цікавили лише дебет із кредитом і знижки на розсаду.
— Добре. — Оксана не стала марнувати кисень на суперечки. — Звільнився, то й звільнився. Твоя трудова книжка, твої правила.
— Отже, план такий. Зараз вечеряєш, сідаєш за комп’ютер і оновлюєш резюме. Завтра зранку починаєш обдзвонювати. У нас іпотека сьомого числа щомісяця.
Богдан, який уже тягнувся до сковорідки, завмер, наче його вдарило струмом.
— Оксаночко, ну ти чого нагнітаєш? — Він винувато всміхнувся. — Який обдзвін завтра? Я емоційно виснажений. Мені треба відпочити, зібрати себе докупи. До того ж мама дзвонила. У неї там на дачі паркан перекосився. Кран на кухні тече. Балкон треба від мотлоху розібрати.
— Я подумав, раз уже в мене утворилося вікно в графіку, допоможу матері. У неї справ накопичилося стільки, що страшно дивитися. Роботу я знайду, нікуди вона не дінеться. Ринок зараз гнучкий.
— Гнучкий ринок нашу іпотеку не оплатить, — відрізала Оксана, забираючи в нього з рук тарілку й накладаючи порцію рівно ополоником. — Паркан зачекає.
— Це святе. — Богдан вихопив тарілку. — Це моя мати. Я не можу дивитися, як вона сама дає собі раду з побутом. Тиждень-два витрачу на її справи. А потім зі свіжою головою вступлю в кар’єрні перегони. Обіцяю.
Оксана сперечатися не стала. Вона чудово знала, що переконувати Богдана в момент його месіанських поривів — справа марна. Життя саме все розставить по місцях. Однак життя виявилося з підступом…
