Пізня траса тонула в густому білястому тумані, ніби ніч опустила на дорогу мокре полотно й залишила в ньому лише вузький, тремтливий коридор для фар. Лада Руденко вела машину майже навпомацки. Вона трималася ближче до середини порожнього шосе, бо узбіччя то зникало, то раптом випливало з мороку чорною смугою, і кожен дорожній стовпчик здавався їй несподіваною перешкодою.
Позаду лишилася доба в приймальному відділенні. Не зміна, а безкінечна смуга криків, запаху антисептика, мокрих курток родичів, тривожних моніторів, поспішних перев’язок і чужого болю. Лада була хірургинею й давно звикла не помічати втоми доти, доки може стояти на ногах. Але цієї ночі тіло ніби виставило рахунок: повіки наливалися важкістю, пальці на кермі німіли, у голові стояв глухий шум, як після довгого перебування біля працюючого апарата.
Вона прочинила вікно. До салону вдерлося сире повітря, що пахло мокрою травою, холодною землею й пилом, прибитим дощем. На хвилину стало легше. Лада витягла з кишені зім’ятого халата останній льодяник, поклала за щоку й уперто сказала собі, що до дому лишилося зовсім трохи. Треба тільки доїхати, прийняти душ, упасти обличчям у подушку й хоча б кілька годин не чути жодних прохань.
Наступна секунда обірвалася.
Вона не заснула глибоко — радше провалилася в коротку чорну щілину, але машині вистачило й цього. Колеса зірвалися на вологий гравій, кермо смикнулося в руках, седан понесло праворуч. Лада скрикнула, вивернула назад, вдарила по гальмах, і фари, різко повернувшись, вихопили з туману темну громаду позашляховика. Він стояв на узбіччі без габаритів, без аварійного сигналу, без найменшої ознаки, що всередині є життя.
Седан зупинився майже впритул. Кілька митей Лада дивилася на чужий бампер і не могла повірити, що не врізалася. Серце билося так часто, ніби намагалося вирватися з грудей. Вона опустила чоло на кермо, зробила один нерівний вдих, другий, а потім зі злістю вдарила долонею по клаксону.
— Хто лишає машину на трасі без вогнів? — видихнула вона хрипко. — Уночі, в тумані… Та вам що, жити набридло?
Злість допомогла остаточно прокинутися. Лада вже потяглася до важеля, збираючись об’їхати позашляховик і поїхати, але помітила в боковому склі рух. Спершу вона вирішила, що це відбиття фар здригнулося в тумані. Потім побачила силует. Людина за кермом сиділа, завалившись уперед, неприродно нерухома, ніби тіло трималося тільки на ремені й кермі.
І тут позашляховик низько, протяжно загув. Не так, як сигналять свідомо, роздратовано чи попереджаючи. Звук тягнувся глухо й болісно: груди водія сповзли на кермо, і машина сама закричала в порожню ніч…
