Ми попрощалися погано. Я це зрозумів ще на парковці, коли він витягував валізу з багажника й не дав мені допомогти. Максим поставив її на асфальт, висунув ручку, подивився кудись повз моє плече й сказав: «Ну все, тату, їдь, тобі ж на роботу».
Я сказав: «Я почекаю, поки зайдеш». Він сказав: «Не треба». І от тут я міг сказати одне з тридцяти нормальних людських слів.
Міг сказати: «Сину, два роки — це довго». Міг сказати: «Дзвони». Міг просто обійняти його: я чоловік, він чоловік — ніхто б не помер.
Я сказав: «Куртку з валізи дістань, там зараз мінус вісімнадцять». Він усміхнувся. Усміхнувся так, як усміхається людина, яка отримала рівно те, чого чекала, і від цього їй стало не легше, а гірше.
І сказав останнє, що я чув від свого сина того ранку: «Тату, тобі за все життя ніхто не був потрібен, то й я тобі не потрібен. Не переймайся, я нормально влаштуюся».
І пішов. Він не озирнувся. Я стояв на парковці аеропорту о сьомій ранку, наприкінці жовтня, і дивився, як за скляними дверима зникає синя куртка, а в грудях було порожньо й рівно, як у цеху після зміни.
Я сів у машину. Я не поїхав додому. Я поїхав у парк, бо в парку о сьомій ранку — випуск, а випуск — це єдине місце на землі, де я тридцять років знаю, що робити.
Я пробув там до пів на сьому вечора і, якщо чесно, збирався поїхати одразу після обіду. Не поїхав через Ромку Кравченка. Ромка того дня поводився дивно, і я це помітив, але списав на його звичну безтолковість.
О десятій він приніс договір із постачальником мастила, підписаний ще в серпні, і сорок хвилин доводив, що там неправильний рядок. О дванадцятій не заводився тридцять шостий, і ми півтори години ходили довкола нього, а потім він завівся сам. О третій Ромка згадав про термін страховки й витяг усю теку.
О п’ятій я сказав йому: «Ром, ти чого сьогодні як приклеєний?» Він подивився на мене й сказав: «Паличу, ну а куди тобі поспішати?» Я тоді розлютився й подумав: от дурень, у мене син полетів, а він мені про страховку. За тиждень Ромка зізнався, що йому дзвонила Галина о восьмій ранку й сказала одне: «Не відпускай його до вечора, чого б це не коштувало». І слюсар, тридцять років пропрацювавши зі мною й ставши начальником колони, цілий день, обливаючись потом, вигадував для власного директора причину не їхати додому.
Ходив ремзоною й заважав слюсарям. Один раз зайшов у диспетчерську й хвилин двадцять дивився на карту маршрутів на стіні, ніби там щось могло змінитися за тридцять років. О шостій тридцять п’ять я вийшов, сів у машину й поїхав додому.
І от тоді зателефонувала Галина. Галина Іванівна працює в нас десятий рік. Вона приходить тричі на тиждень, у неї ключі, у неї своя шафка на кухні, і вона єдина людина в моєму домі, яка не питає в мене дозволу ні на що.
Голос у неї був не такий, як завжди: не переляканий, а зібраний, як у людини, яка дуже довго готувалася і тепер боїться збитися. Вона сказала: «Миколо Павловичу, не їдьте додому». Я спитав, що сталося.
Вона сказала: «Нічого не сталося. Усі живі, ніхто не захворів, дім цілий. Ви мене чуєте? Усі живі».
Я сказав: «Галино, тоді я не розумію». І вона сказала фразу, заради якої я все це й розповідаю: «Не їдьте додому просто зараз. Спершу подивіться камери. Будь ласка, Миколо Павловичу, просто подивіться, а потім вирішуйте». І поклала слухавку.
Я звернув на узбіччя на заміському шосе, увімкнув аварійку й відкрив на телефоні застосунок. У нас три камери. Біля хвіртки, у дворі й одна у великій кімнаті.
Я її поставив, коли Оля впала позаторік і лежала сама сорок хвилин. Я відкрив ту, що в кімнаті. І завмер…
