У моїй кімнаті було повно людей. Не двоє, не троє. Людей двадцять п’ять, може, тридцять.
Вони сиділи на дивані, на стільцях, на підвіконні, на підлозі, біля батареї. Оля ходила з чайником. Хтось стояв у дверях кухні.
І біля самого вікна, спиною до камери, у синій куртці, яку я одинадцять годин тому просив його дістати з валізи, стояв мій син Максим, який на той час мав бути вже далеко звідси.
Мене звати Микола Павлович Бондаренко, мені шістдесят один рік, я тридцять років вожу людей. Не сам за кермом, хоча й за кермом теж починав.
У мене автотранспортне підприємство в невеликому місті, сорок один автобус, вісімдесят шість людей у штаті, чотирнадцять маршрутів. Із чотирнадцяти прибуток дають чотири — міські. Решта десять ідуть у район: у три невеликі селища і ще сім сіл, де живе по дев’ять людей, із яких вісім старші за сімдесят.
Ці десять маршрутів я тримаю тридцять років у збиток, і ніхто мене за це не нагороджував. Просто якщо у вівторок о сьомій двадцять не прийде автобус, то старенька з далекого села не потрапить до поліклініки, а до того села вісімнадцять кілометрів, і вона піде пішки, і я знаю, чим це закінчується, бо в дев’яносто восьмому так пішла Марія Федорівна Романенко, і її знайшли на узбіччі за три кілометри від повороту. Відтоді я ці маршрути не закриваю.
Дотягую за рахунок міських маршрутів, економлю на ремонтах — викручуюся як доведеться. Одного разу, щоб не стати, я продав квартиру матері в рідному місті, яка дісталася мені. Оля тоді мовчала три тижні.
Потім сказала одну фразу й більше до неї не поверталася: «Колю, ти хороша людина, але ти завжди вирішуєш сам». Мене в місті знають.
Не як багатого. У нас з Олею звичайний будинок на околиці й машина дванадцятого року. Знають як людину, до якої можна прийти.
І приходять: позич, візьми зятя на роботу, допоможи поховати — грошей не вистачає, влаштуй хлопця після армії. Я не відмовляв, якщо міг.
Це не хвастощі, це діагноз. Бо за ті самі тридцять років я жодного разу, ні разу ні в кого нічого не взяв. Ні позики, ні допомоги з ремонтом, ні прохання підвезти чи посидіти з дитиною; навіть на шматок пирога від сусідки я завжди відповідав: «Дякую, у нас є».
У мене на це виробився цілий набір фраз. Я сам. Не треба, впораюся.
У мене все є. Дякую, не турбуйтеся. Я вимовляв їх так часто, що вони стали звучати як привітання.
Люди звикли. Вони перестали пропонувати років за десять. І я, дурень, вважав це результатом.
Вважав, що от, домігся. Нікому нічого не винен, ні від кого не залежу, чистий баланс. Я не розумів однієї простої речі до вечора 29 жовтня минулого року.
Не розумів, що коли ти тридцять років нікому не даєш нічого зробити для тебе, ти не стаєш сильним. Ти стаєш самотнім. Причому самотнім не тому, що тебе покинули.
Самотнім за власним щоденним рішенням. Акуратно, ввічливо, з усмішкою. Тридцять років поспіль…
