Мене звати Дарина Коваль. Коли сталася ця історія, мені щойно виповнилося тридцять, однак у нашому місті такий вік незаміжньої жінки багато хто сприймав мало не як вирок. Знайомі співчутливо зітхали, сусідки радили «не перебирати», а далекі родички при кожній зустрічі нагадували, що час спливає. У їхніх очах я давно перетворилася на невлаштовану стару діву, яка чомусь і далі живе з матір’ю й не поспішає створювати сім’ю.
Я навчилася відповідати на ці зауваження усмішкою, хоча всередині щоразу лишався неприємний осад. Людям було простіше пояснити мою самотність вадами характеру, ніж припустити, що після тяжкого розчарування людина може свідомо берегти себе. Мамини запитання звучали інакше: у них не було ні злості, ні цікавості, лише страх за моє майбутнє. Саме тому відмахнутися від неї так само легко, як від сусідок, я ніколи не могла.
Зовнішність моя ніколи не відлякувала чоловіків, та й без діла я не сиділа. Я займалася рукоділлям, брала замовлення й тримала крихітну крамничку-майстерню в старій частині міста. Дохід був скромний, зате робота давала мені відчуття, що я стою на власних ногах. Кілька років тому я кохала людину, з якою збиралася пов’язати життя, але його рідні вважали мене бідною й безперспективною парою. Він не наважився піти проти сім’ї, і після того розриву в мені ніби зачинилися двері.
Майстерня стала моїм прихистком. Серед тканин, ниток і незавершених візерунків я могла годинами не думати про співчутливі погляди довколишніх. Кожне оплачене замовлення доводило, що моє ремесло має цінність, навіть якщо комусь воно здавалося несерйозним. Я сама відчиняла крамничку вранці, розмовляла з покупцями, пакувала вироби й пізно ввечері поверталася до мами. Такий розпорядок був зрозумілим і безпечним: робота не давала обіцянок, а отже, не могла зрадити.
Після розриву я довго згадувала не останні слова коханого, а його мовчання перед батьками. Він не сперечався, не захищав мене й навіть не спробував попросити часу. Того дня я вперше відчула, як легко чужа думка перекреслює роки близькості. Тому будь-яке нове знайомство заздалегідь сприймала як майбутній суд, де знову оцінюватимуть професію, житло й достаток. Простіше було взагалі не впускати чоловіка у своє життя, ніж одного дня почути, що для серйозного союзу я недостатньо хороша.
Я стала насторожено ставитися до обіцянок, уникала серйозних знайомств і наперед чекала, що мене знову оцінюватимуть за розміром гаманця. Самотність лякала мене менше, ніж можливість ще раз пережити приниження. Але було те, перед чим я лишалася беззахисною: тривога в маминих очах, Галини Петрівни. Батько помер, коли я була ще зовсім молодою, і мама сама тягнула дім, працювала без перепочинку й робила все, щоб я ні в чому не мала потреби.
Ми жили вдвох у тісній квартирі старого будинку. Для мене мама була і сім’єю, і найближчою подругою, і єдиною людиною, якій я довіряла без остороги. Тому зміни, що почалися з нею приблизно пів року тому, я помічала особливо гостро. Вона майже не спала, погано їла, швидко худла, часто скаржилася на слабкість і запаморочення, а обличчя набуло сірого, хворобливого відтінку. Мама запевняла, що просто перевтомилася, і повторювала слова лікаря про потребу більше відпочивати, але моє занепокоєння з кожним днем ставало дедалі сильнішим.
Того вечора я затрималася в майстерні, закінчуючи термінове замовлення. Коли нарешті дісталася додому й відчинила двері, мене зустрів важкий запах заварених трав. За останні місяці він увібрався в фіранки, меблі й навіть одяг. У кімнаті не горіло світло. Мама сиділа біля вікна, відкинувшись на спинку стільця, і дивилася в темряву так нерухомо, ніби не чула, як я ввійшла.
— Мам, чому ти сидиш без світла? Ти сьогодні хоч щось їла?
Я кинула сумку біля порога й підійшла до неї. Вона повільно повернула голову, спробувала всміхнутися, але ця слабка усмішка лише налякала мене. Я присіла поруч і накрила долонями її руку. Мамині пальці були холодні й тонкі, ніби з них зникла вся колишня сила.
— Даринко, посидь зі мною, — тихо попросила вона. — Мені треба з тобою поговорити.
За її інтонацією я відразу зрозуміла, що мова знову піде про моє заміжжя. Мама почала здалеку: нагадала, що мені вже тридцять, розповіла про Катю з сусіднього під’їзду, яка виховує двох дітей, і запевнила, що ніколи не мріяла про багатого зятя. Їй потрібна була лише порядна людина поруч зі мною — та, що не покине, підтримає і стане опорою, коли її самої не буде.
— Навіть не кажи цього, — різко перебила я. — Ти одужаєш. Я візьму більше замовлень, зароблю, відвезу тебе в хорошу клініку. Нам же сказали, що це виснаження.
Мама не стала сперечатися. Вона лише похитала головою, відчинила шухляду комода й дістала аркуш, складений у кілька разів. Рухи давалися їй важко. Папір тремтів у руці, коли вона простягала його мені.
Тієї миті я згадала всі дрібниці, яким раніше знаходила зручні пояснення. Мама дедалі частіше залишала вечерю недоторканою, запевняючи, що вже перекусила. Улюблена кофта висіла на ній вільно, а коротка дорога до магазину змушувала зупинятися й переводити подих. Я бачила кожну зміну, але погоджувалася з версією про перевтому, бо інша правда здавалася нестерпною. Тепер її мовчання, напівтемна кімната й цей складений аркуш зливалися у відповідь, якої я не хотіла чути.
— Сьогодні я забрала результати повторного обстеження. Не сказала тобі, бо хотіла спершу сама переконатися.
У мене затремтіли коліна. На бланку було багато незрозумілих медичних термінів, цифр і скорочень, але зміст двох рядків не потребував пояснень. «Карцинома». «Остання стадія, метастази». Я перечитала їх кілька разів, сподіваючись, що літери складуться в щось інше. Потім аркуш вислизнув із пальців і ліг на підлогу.
— Ні, — повторювала я, не впізнаючи власного голосу. — Це чужий результат. Тут помилка. Такого не може бути.
Мама з несподіваною силою стиснула мою долоню. Вона зізналася, що смерті не боїться. Єдине, що не дає їй спокійно прийняти неминуче, — думка про мене, яка залишиться зовсім сама. Тому вона вже звернулася до тітки Люби, своєї давньої знайомої. Та взялася до пошуків і пообіцяла підібрати мені надійного, скромного чоловіка, якому потрібна сім’я, а не розваги. Мама хотіла, щоб найближчими вихідними я бодай із кимось зустрілася.
Я плакала, дивлячись на бланк, що впав на підлогу. Перед очима поставали роки її турботи: безсонні ночі, старе пальто, яке вона носила кілька сезонів, щоб купити мені потрібні речі, праця до знемоги. А я у відповідь уперто відмовлялася навіть від спроб налагодити особисте життя. Тепер моя самотність стала останнім тягарем, який вона боялася забрати із собою.
— Часу в мене, схоже, небагато, — прошепотіла мама, важко переводячи подих. — Зроби для мене це, доню. Дозволь побачити тебе нареченою. Я знатиму, що поруч із тобою є хороша людина, і тоді зможу заспокоїтися.
Я опустилася перед нею навколішки й притулилася обличчям до її сукні. Усередині все противилося самій думці про шлюб із незнайомцем, але ще страшніше було залишити маму з цим останнім страхом. У ту хвилину я зрозуміла, що відмовити їй не зможу…
