Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

За скляною перегородкою, що відділяла батьків від гравців, я стежила за турою Дениса. Син, закусивши нижню губу так, що вона побіліла, вів її через усю дошку. Тривав передостанній тур турніру в Річенську. Тут на телефон надійшов лист від керівної компанії нашого будинку. Я машинально відкрила його: мабуть, знову нагадували про повірку лічильників.

«Шановна Світлано Романівно! Вітаємо з новосіллям. Для вас підготовлено перепустку на підземне паркування та новий код під’їзду. Отримати їх можна в нашому офісі на першому поверсі».

Світлана Романівна — моя свекруха. Жила вона у Вербогірську, у двокімнатній квартирі з видом на річку. Водійських прав у неї зроду не було; за все життя вона жодного разу не припаркувала автомобіль — ні під землею, ні над нею. А адреса вгорі листа була моя. Її вітали з новосіллям у квартирі, яку я купила задовго до знайомства з її сином.

Я взялася перечитувати, вишукуючи помилку. Достатньо однієї друкарської помилки, щоб усе це виявилося безглуздим непорозумінням. Але ім’я, по батькові, прізвище були правильні. Номер квартири — теж. Навіть поверх указали безпомилково. Так точно збігаються дані в паперах, які хтось завчасно й старанно готував.

До прапорця залишалося три ходи, коли Денис поставив мат. Він похапцем потис руку довготелесому суперникові в товстих окулярах і вискочив у коридор. З його обличчя можна було подумати, що він щойно здобув увесь чемпіонат, а не одну партію. Потім він побачив телефон у моїй руці й зупинився, не добігши. Я вперше подумала: здається, син уже читає мене швидше, ніж розташування фігур на дошці.

— Мамо, у нас щось сталося? — запитав він упівголоса.

Навколо гуділо з десяток стривожених батьків. Про чужі помилки вони говорили голосніше, ніж про успіхи власних дітей, і все ж Денис понизив голос.

— Я ще не розібралася. Дай мені п’ять хвилин.

Я відвела його до вікна. За склом був сірий двір із мокрими лавками; на телефоні я вже набирала знайомий напам’ять номер диспетчерської. Наш будинок обслуговувала моя фірма «Вертикаль». Усі його ліфти, від підвального поверху до верхнього, встановлювали мої монтажники, тому з керівною компанією мене пов’язувало набагато більше, ніж хотілося б звичайній мешканці.

Відповіла незнайома дівчина — Людмила. Старанний молодий голос виказував переляк, наче її щойно посадили за чужий стіл, нічого не пояснили й наказали самій у всьому розібратися.

— Людмило, це Оксана Мельник. Ви щойно привітали з новосіллям сторонню людину за адресою моєї квартири, — заговорила я так, як говорила з виконробами, яким удалося встановити двері шахти не на тому поверсі. — Я її власниця. Поясніть, на якій підставі Світлані Романівні оформлено код під’їзду та перепустку на паркування.

У слухавці знявся такий шелест, наче Людмила розгрібала папери ліктями. За пів хвилини вона знайшла потрібне.

— Минулого тижня приходив чоловік. Назвався вашим чоловіком, Віктором Андрійовичем. Приніс заяву, що власник змінюється, і копію договору купівлі-продажу. Просив усе оформити на маму, вона збиралася переїжджати.

Документи прийняли, ні про що не розпитуючи. Попередня диспетчерка пішла в декрет і не попередила змінницю, що Мельник із цієї квартири — ще й директорка фірми-підрядника.

— А що в договорі написано, ви подивилися? — запитала я.

Денис водив пальцем по запітнілому склу. Під його рукою проступало щось схоже на шахового коня.

— Там нотаріальна печатка, кругла… Усе правильно оформлено, — пробелькотіла Людмила.

Кругла печатка, виявляється, могла бути людині надійною опорою. У її голосі звучала така віра в цю правильність, що я на мить позаздрила: от би й мені так спокійно дивитися на папір.

— Запишіть, що зараз треба зробити. Перепустку скасовуєте, код повертаєте попередній. У картку квартири вносите заборону на будь-які зміни без мене. Договір прибираєте в окрему теку, нікому не показуєте — лише мені. Завтра прийду особисто. Якщо бодай щось залишиться невиконаним, ваш директор дізнається про це раніше, ніж ви встигнете йому пояснити.

— До кінця зміни все буде готово, обіцяю.

Її голос здригнувся. Схоже, розмову з начальством вона вже уявила, а я знала цього начальника ще з тих часів, коли він бігав будівництвом у касці, що була йому не за розміром.