Андрій ніколи не замислювався над тим, що вірність здатна врятувати життя, аж поки того ранку його собака не стала на шляху до дверей, мов жива стіна між ним і виходом. Альма, велика німецька вівчарка з розумними карими очима, гарчала. Уперше за сім років вона гарчала на свого господаря.
Низько, глухо, з такою рішучістю, що в Андрія похололо всередині. «Альмо, що з тобою?» Він присів навпочіпки, простягнувши руку до морди собаки. Вона відвернулася, не даючи себе погладити, і знову загарчала, притиснувши вуха до голови.
Шерсть на загривку стала дибки. Андрій глянув на годинник. За п’ятнадцять восьма.
Він запізнювався. Сьогодні в офісі була призначена головна зустріч року. Та сама, від якої залежало все.
Майбутнє компанії, робота двадцяти людей, пам’ять про батька. Він не міг запізнитися. Не мав права.
А собака лежала впоперек порога. Масивна, непохитна, вона дивилася на нього з таким благанням, ніби намагалася щось сказати. «Дівчинко, мені треба йти», — тихо промовив Андрій, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить.
«Альмо, будь ласка». Але собака не ворушилася.
Вона витягнула передні лапи, вперлася кігтями в лінолеум і завмерла, мов ізвая. У її очах плескалося щось відчайдушне, майже людське. Страх.
Попередження. Благання. Телефон у кишені завібрував.
Андрій дістав його тремтячими пальцями. Оксана. Сестра.
«Андрійку, ти де?» Її голос звучав різко, без привітання. «На тебе чекають. Інвестори вже в кабінеті».
«Їду, Оксано». Він спробував говорити впевнено, але сам чув, як фальшиво це прозвучало. «Хвилин двадцять, і я буду».
«Двадцять?» Вона ледь не закричала. «Ти що робиш? У нас за десять хвилин початок. Ми готувалися три місяці. Якщо ти зірвеш зустріч, я тобі цього не пробачу». Андрій заплющив очі. Звісно, вона не пробачить.
Оксана взагалі мало що пробачала. Вона була жорсткою, як їхній покійний батько. Після його смерті рік тому саме вона взяла на себе головний тягар.
Переговори з кредиторами, пошук інвесторів, нескінченні наради. А він намагався бути опорою, але завжди почувався недостатньо сильним і рішучим. «Я виїжджаю просто зараз», — твердо сказав він і поклав слухавку.
Альма тихо заскімлила. Цей звук пройняв його наскрізь. Жалібний, безпорадний, сповнений туги…
