Будівельний майданчик на околиці невеликого міста зранку жив шумним, важким життям. Екскаватори з глухим скреготом вгризалися в землю, металеві прути дзвеніли від ударів, а між бетонними плитами здіймалися хмари пилу. Вітер розносив його по всій території, забивав у складки одягу, осідав на волоссі й обличчях робітників. Наприкінці зміни чоловіки мали геть виснажений вигляд.
Осіннє сонце вже помітно хилилося до обрію. Світло тьмяніло, повітря швидко холонуло, однак робота ще не припинялася. Хтось переносив інструменти, хтось розбирав привезені матеріали, а Богдан перевіряв майданчик біля купи битої цегли. Він уже збирався повернутися до інших, коли краєм ока помітив біля землі ледь вловимий рух.
Спершу чоловік вирішив, що вітер зачепив викинуту ганчірку. Біля цегли часто накопичувалося сміття, тож нічого незвичного в безформному брудному клубку він не побачив. Але за кілька секунд той знову здригнувся, ніби його звела слабка судома. Богдан зупинився, придивився й повільно підійшов ближче.
З-під щільного шару землі та засохлої глини долинув тихий звук. Його майже заглушили машини, що працювали, однак чоловік усе ж розчув коротке жалібне скавчання. Він присів навпочіпки, намагаючись зрозуміти, де в істоти морда і чи можна до неї торкнутися, але бруд приховував будь-які обриси…
— Остапе, йди сюди! І хлопців поклич! — гукнув Богдан, не зводячи очей зі знахідки. — Тут хтось живий.
Молодий робітник із короткою бородою першим підійшов до нього, слідом зібралися й решта. Чоловіки утворили навколо клубка нерівне коло й мовчки вдивлялися в нього. На перший погляд перед ними лежало старе шмаття, перепачкане мокрою землею. Лише дрібне тремтіння й рідкісні звуки видавали, що під важкою кіркою ще жевріє життя.
— Схоже на цуценя, — невпевнено промовив Остап, нахиляючись нижче. — Зовсім мале. Тільки морди не видно.
Ніхто не зміг запропонувати іншого пояснення. Істота була такою брудною, що неможливо було розрізнити ні колір шерсті, ні довжину лап, ні форму голови. Вона згорнулася в щільний клубок, ніби намагалася сховатися від холоду, шуму й людей, які її оточили. Кожен новий вдих давався їй важко й супроводжувався слабким хрипом.
Богдан простягнув руку, але зупинив долоню за кілька сантиметрів від знахідки. Він боявся налякати маля або завдати йому болю необережним рухом. На будівельний майданчик нерідко забрідали безпритульні собаки, і чоловік завжди залишав для них трохи їжі. Однак настільки безпорадної тварини йому ще не доводилося бачити.
— Залишати його тут не можна, — твердо сказав він, підвівши погляд на товаришів. — Ніч буде холодною. У такому стані він до ранку не дотягне. Треба негайно везти його до ветеринарів.
Сперечатися ніхто не став. Один із робітників зняв куртку й розстелив її поруч, а Богдан обережно просунув долоні під затверділий клубок. Налипла глина зробила маленьке тіло несподівано важким. Чоловік підняв його повільно, намагаючись не стискати боки, і незвично м’яко притис до грудей звиклими до важкої праці мозолястими руками.
Істота ледь помітно ворухнулася, але вириватися не намагалася. Сил у неї майже не лишилося. Її загорнули в куртку, не стягуючи тканину навколо голови, і віднесли до старого службового автомобіля. Богдан сів позаду й влаштував згорток у себе на колінах, підтримуючи його обома руками…
