Троє чоловіків вивели її з вагона на сороковому кілометрі від вузлової станції, о четвертій п’ятнадцять ночі, за мінус двадцяти двох. Забрали сумку з матеріалами кримінальної справи й залишили стояти на шпалах посеред лісу. Вона була слідчою прокуратури.
Вона чесно робила свою роботу. За це її викинули з поїзда, мов річ, бо одна впливова людина вирішила, що районна дівчина не сміє чіпати його родину.
Потім він зламав їй кар’єру, знищив справу й спробував купити її мовчання ордером на квартиру. Через три роки Марина повернулася до нього з документами. Бо вони припустилися однієї помилки.
Вони не вбили її. Вони вирішили, що молода жінка в демісезонному пальті, сама вночі в лісі за мінус двадцяти двох, просто зникне, злякається й замовкне. Вона замовкла на три роки.
А потім увійшла до його кабінету з текою, з повноваженнями і з його власним підписом на документі, який він вважав знищеним. Він її не впізнав.
Мить, коли він зрозумів, хто перед ним, була варта кожної хвилини. За три з половиною роки до тієї зустрічі слідча районної прокуратури Марина Коваленко їхала до столиці з робочими матеріалами справи, якої не мала торкатися.
Провідниця принесла чай о другій ночі. Підсклянник брязнув об столик, і Марина розплющила очі. Немолода жінка в синій формі поставила склянку на край полиці й затримала погляд на посвідченні, що лежало поверх сумки.
Червона книжечка із золотим тисненням — прокуратура. «До столиці?» — спитала провідниця. «До столиці», — відповіла Марина.
Марина кивнула й узяла склянку. Чай був слабкий, з присмаком заліза й накипу, але гарячий. За вікном стояла непроглядна темрява — ані вогника, ані просвіту.
Лютий у північному краї. Ліс, сопки, перегони по тридцять кілометрів без жодної житлової будівлі. Провідниця пішла.
Марина допила чай і лягла. Вагон погойдувало рівно, монотонно. Перестук коліс вбивався в підсвідомість, мов метроном.
На верхній боковій полиці спав чоловік у в’язаному светрі, підібгавши ноги. Через прохід — літня пара, обоє під однією ковдрою; старий хропів зі свистом. Звичайна ніч.
Звичайний плацкарт. Сіра казенна сумка з матеріалами справи 78.142 стояла біля стінки між подушкою й перегородкою. Марина поклала на неї руку.
Звичка. І заснула. Поштовх розбудив її о 4.15. Марина знала точно — на руці був годинник із вузьким циферблатом, подарунок матері на розподіл.
Поїзд сповільнювався. Не гальмування, а плавне зниження ходу. Колеса стукали дедалі рідше, проміжки розтягувалися.
На перегоні між двома вузловими станціями склад часто скидав швидкість на підйомах, і пасажири давно звикли. Ніхто не прокинувся. Чоловік на верхній боковій повернувся до стіни.
Старий за проходом далі хропів. Поїзд зупинився. М’яко, без ривка, ніби просто втомився.
У тиші стало чути, як потріскує обшивка вагона від морозу, і десь далеко, в голові складу, брязнула зчіпка. Кроки в тамбурі. Двері відчинилися.
Не рвучко, а обережно, як відчиняють люди, які знають, що у вагоні сплять, і не хочуть будити зайвих. Холодне повітря потягнулося по підлозі. Троє.
Двоє у формі залізничників. Чорні бушлати, кокарди, в одного — ліхтар. Третій — у цивільному.
Сіре пальто, хутряна шапка, руки в кишенях. Він не представився. Стояв на пів кроку позаду й мовчав.
Перший залізничник зупинився біля полиці Марини. Ліхтар ковзнув по обличчю, вона примружилася. «Документи».
Не голосно, без «будь ласка», без «вибачте за турботу». Одне слово. Марина сіла, звісивши ноги.
Сон злетів миттю. Слідчий рефлекс. Дістала посвідчення з внутрішньої кишені піджака, простягнула.
Перший узяв, розгорнув, посвятив ліхтарем. Прочитав. Передав другому.
Той подивився й кивнув. Не Марині, а чоловікові в цивільному. Перший уточнив: «Коваленко Марина Сергіївна?»
«Так». — «Слідча районної прокуратури?» — «Так. У чому річ?» — «Перевірка».
«Пройдімо з речами». — «Куди?» Марина не зрушила з місця. «Ми на перегоні».
«Яка перевірка на перегоні?» Чоловік у цивільному вперше ворухнувся. Вийняв праву руку з кишені й показав посвідчення. Коротко, на дві секунди.
Бордова книжечка. Марина встигла прочитати тільки управління й першу літеру відомства. Книжечка зникла назад у кишеню.
— П’ять хвилин, — сказав він. Голос тихий, рівний, без виразу. — Формальність.
«Речі візьміть». Марина встала. Натягнула чоботи, міські, на підборах, не для лісу.
Накинула пальто, взяла сумку. Сіра казенна сумка звично потягнула руку вниз своєю вагою. Робочі копії матеріалів справи, блокнот і особисті речі.
Пішла до тамбура. Чоловік на верхній боковій розплющив одне око, подивився, заплющив. Старий за проходом не прокинувся.
У тамбурі провідниця стояла біля стінки, схрестивши руки. Дивилася в підлогу. Нічого не спитала.
Не зупинила. Сходинки вниз, три сходинки. І мороз ударив в обличчя, мов долонею…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
