— Ти справді думала, що в нашому домі ніхто не рахує золото? — Сергій Савчук так різко витрусив сумку Ольги на мармуровий столик, що звідти висипалися таблетки, ганчір’яна маска, в’язка ключів і старий телефон із тріснутим екраном.
Ольга Мельник стояла в сірому халаті прибиральниці й не піднімала рук, ніби будь-який рух міг стати новим доказом проти неї. За стіною гудів генератор. На другому поверсі плакав маленький Андрій — восьмимісячний син Дмитра Савчука, мільйонера й відомого волонтера. Плакав надривно, але сам власного плачу не чув.
Сергій підняв золоту шпильку з бірюзовим вічком. Вона лежала поверх речей надто рівно, надто показово.
— Подарунок дитині від бабусі. Із дитячої. Поясни.
— Я не брала, — сказала Ольга. — Я тільки міняла воду в зволожувачі.
У дитячій на кріслі валявся сірий плед з укриття. Вдень, після тривоги, Марія на хвилину вкрила ним Андрія, а потім кинула на крісло. Плед пахнув вогкістю, і Ольга ввечері просила не класти його до дитини, але Сергій відмахнувся: «Випереш завтра».
Дмитро стояв біля сходів у дорожній куртці, із засохлою глиною на рукаві. Він повернувся з госпіталю, куди возив допомогу, і дивився так, як дивляться люди, звиклі бачити надто багато чужого болю.
Марія спустилася з Андрієм на руках.
— Сергію, може, не тут?
— Саме тут, — відрізав він. — У домі працює дружина людини, яка вкрала вантаж фонду. Тепер вона дісталася до дитини.
Ольга зблідла.
— Іван нічого не крав. Він зник після обстрілу.
— У документах його підпис, — сказав Сергій. — А документи, на відміну від сліз, не брешуть.
Він сунув шпильку до кишені пальта.
— До поліції. Щоб ти знову не сховала.
Дмитро не втрутився. Він дивився на шпильку, потім на дешеві Ольжині черевики, мокрі від снігової каші. І вона зрозуміла: він настільки втомився, що легше повірить паперу, ніж людині.
— Завтра прийде поліція, — сказав Сергій. — Ключі залишиш зараз.
Ольга поклала ключі на стіл. Андрій схлипнув і вткнувся в плече матері. Не здригнувся ні від крику, ні від дзвону ключів, що впали, ні від власного імені, яке Марія прошепотіла йому просто в щоку. Дмитро дивився на сина так, ніби все ще чекав неможливого відгуку, але Андрій залишався у своїй глухій тиші…
